Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

тоді Арсен штовхнув її животом на стіл і притиснув головою до скатертини. Хлібні крихти боляче вп’ялися в щоку… Їхній секс завжди скидався на боротьбу, і біль становив таку ж невід’ємну його складову, як і пришвидшене серцебиття. Часом здавалося, що як вона не опиратиметься, він ненавмисне зламає їй шию й не зауважить. А іноді вона віднаходила в цій брутальності якесь несамовите самозабуття й усе йому прощала. Дослівно — все.

Сьогодні інакше. Нині хотілося, щоб крихти не подряпали обличчя, поки вона совається по столу щокою.

Цілісіньку ніч снилось якесь паскудство з іржавою виделкою в головній ролі. На ранок Андрій нічого до пуття не пам’ятав, але прокинувся з почуттям злості, що свербіло й обпалювало зсередини: він ненавидів це селище. За те, що мусить жити в готелі, де немає навіть туалету, тож «дуже зручно» пісяти просто в піддон у душі. За те, що мусить добуватися крізь стіну нерозуміння й недовіри. За те, що всі тут отарою баранів танцюють під мерову дудку, поки їх — одного по одному — зжирають вовки. До того ж він іще й занедужав. Цілісінький ранок бухикав, як хворий пес, і на тлі нічних кошмарів здавалося, наче трахея вкрилася іржею й він силкується відкашляти червоний металічний порох.

Якби не ота дівчинка… Якби тільки впевнився, що її вже немає, він би забрався звідсіля, не замислюючись ні на мить. Сидів би собі в Києві й тішився, надибуючи в мережі повідомлення про «чергове моторошне вбивство в селищі міського типу Буськів Сад». Реготав би. Гомерично реготав…

— Грішать, як сучі діти… — промовив уголос, вмикаючи душ.

Сліпий правду казав — вони не заробили собі навіть на це смердюче містечко. Не заробили на жодну ніч, в якій би їм не допікали жахи. Не заробили на право жерти галушки вранці, не заробили на найдешевшу бодяжену водяру з єдиної на все село крамниці, не заробили на огидну попсу в «Мінотаврі». Не достойні.

Між іншим, сьогодні субота. Подивимося, що там Харитон наобіцяв… Вийшовши з душу, він і далі провадив свій внутрішній діалог, аж ось відімкнув двері номера й закляк на порозі, силкуючись перетравити видовище.

Номер, що він його покинув якихось п’ятнадцять хвилин тому, був перевернутий догори дриґом. Зіжмакані наволочки, перекинута тумбочка, його сорочки, весь одяг були вишпурені з шафи й розкидані по підлозі, зубна щітка валялася посеред коридору. Хтось не полінувався навіть скинути наматрацник із матраца.

Шукали, ясна річ, течку. Нічого іншого Андрієві й на думку не спало. Він кинувся до наплічника, що лежав долі, наче вительбушена риба, яку викинули браконьєри. Теки не було.

Андрій розгублено обдивився кімнату. Рюкзак стояв на виду, його точно перевірили відразу, тож зчиняти гармидер із постіллю потреби не було. Та все ж грабіжник збув у номері ще кілька хвилин, щоб покинути його саме таким. Отож, те, в якому вигляді залишили кімнату, це був не наслідок квапливого безцеремонного пошуку.

Це було послання.

Тим часом — десь о пів на десяту — «опель» дільничного звернув із сяк-так розчищеної вулиці на засніжену площу. Вночі ротор розчистив майданчик перед сценою, встановленою коло адміністрації, й тепер був урочисто накритий здоровецькою брудно-білою шматою, — очікуючи знаменного відкриття й показового чищення площі. Отож Суботиній автівці довелося проповзти черевом по цілині.

На пасажирському сидінні лежала тека. Дільничний, кинувши на неї пришелепкуватий погляд, нервово перемкнув коробку передач і втиснув педаль додолу. Колеса здійняли в повітря цілісіньку снігову хмару, та «опель» тільки вихляв дупою, мов кіт перед стрибком, але не зрушив ані на сантиметр.

— Довбані ночви… — вихаркнув Субота.

Увіткнув задню й нервово витиснув газ, обійнявши позаду себе спинку сидіння. На небезпечній швидкості «опель» вилетів на зворотний шлях. Утім, дорога, як і завше, була порожня. Субота вхопив теку, вискочив із авто і побіг колією, яку щойно лишили колеса. У місцині, де забуксував його «опель», дільничний зашпортався об щось, прикрите втоптаним снігом, і мало не впав.

Сердито копнув ущільнення під снігом і пробігся очима по площі. Гадська показуха. Могли ж і вночі все розчистити. Він харкнув у сніг і кинувся до сходів.

Суботин кабінет зберігав вічний сопух задавненого перегару і сперту гіркавість дешевих цигарок. Він вихором пронісся крізь нього. Жбурнув теку на стіл, смикнув шнурівки й узявся гарячково гортати документи і якісь фото.

— Сука! — викрикнув раптом він і вгатив по течці стиснутим п’ястуком. — Ненавиджу! Ненавиджу тебе, ненавиджу!

З боку могло видатися, що ці слова він адресував власне течці.

Субота нервово зиркнув на годинника й зацькованим поглядом обвів кабінет. Метнувся до сейфа. Знизу під паперами лежали дві пачки п’ятисоток, і поліцай квапливо запхнув їх у кишені куртки. Випростався. Знову глипнув на годинник. Кинувся до вбиральні, вийшов звідтіля, тримаючи пластмасове відро з написом «пол» і став, витріщившись на відро. Аж раптом пожбурив його, радісно схлипнув, кинувся у свій кабінет. Там із-під столу витягнув металеву урну і так само гарячково вивалив сміття просто на підлогу.

У кутку стояла шафа, що в її нижній частині за перехнябленими дверцятами, які бездарно імітували червоне дерево, чаївся бар.

Субота розчахнув стулки, і перед його очима постало кілька пляшок коньяку, дві горілки і одна — пластикова, сумнівної чистоти, з жовтавою рідиною на самому денці. Утім, пляшки були порожні всі. У пластиковій було на два пальці рідини кольору червоного бурштину. Субота, наче вагаючись, трохи побовтав пляшку, а тоді рішучо відкрутив кришечку і за три потужні ковтки спорожнив ємність. Занюхнувши ліктем, вибіг із кабінету з порожньою пляшкою в руці.

Довкола площі вже збирався люд — не так на ярмарок, як послухати звернення мера, бо ж неявка обіцялася на те, про що дільничний Субота учора повідомив особисто кожного. Проте, вуличка, де Субота покинув свій «опель», була порожнісінька, тож ніхто не бачив, як він, опершись на одне коліно, судомно втягує повітря крізь шланг, занурений у горло бензобака. Нарешті трубочка заповнилася, Субота закашлявся й, відпльовуючись, устромив її в пляшку.

— Краще би зараз тієї самогонки… — сказав він до себе, пересмикуючись од разючого смаку бензину.

За хвильку Субота знову був у приміщенні й запекло атакував зсередини двері чорного входу. Ті намертво привалив замет, але дільничний зміг їх ледь прочинити. На подвір’ї лежав тільки сніг і ледь виднівся, засипаний по самий дах, порожній гараж. Віталік насилу протиснув урну в щілину й запхав у неї картонну теку. Тоді вкотре машинально втер губи й гидливо нюхнув пальці.

— От же ж гівно, — сказавши це, Субота скривився