Читати книгу - "Мотря"

нові роботи починати.

Кажуть, ще одним перстенем ровів та валів обведе свою Гончарівку.

— Своїх скарбів пильнує, — доповіла мельничка. — Його скарб у Батурині.

— Нібито я не знаю! Але ж і на Гончарівці чимало добра. Говорять, Мазепа від батька Богдана багатіший.

— Богданові маєтки у Великому Льоху.

— Новину мені сказав! Нібито я не чула, що як цей Льох розриють, то звідтам воля встане.

— Воля в людях, а не в Льоху, — гнівно промовив мельник і махнув рукою. — Волю треба добути. А наші люди добувають усього, тільки не волі. У городі тільки й чуєш, що Антін Максима підвів, а Петро забагатів, а Павло зубожів, по судах тягаються, за чуби водяться, а іншої гадки не мають.

Мотря ніби байдуже слухала ті балачки, але в душі дивувалася немало, що двоє простих людей турбуються волею, котрою, мабуть, і хіснуватися не будуть, бо, може, й весни не дочекають, а люди, відповідальні, котрих провидіння Господнє поставило, як світила, на чільному місці, і в гадку собі таких важких питань не беруть.

І совісно зробилося Мотрі, щоб ці добрі люди із-за неї та не мали якої біди.

— Велике вам спасибі, — казала, — що приютили мене, але я у вас не можу довго оставатися.

— Скучно ясній панночці у нашій простій хаті. Відомо — з великого роду!

— Роду — як перебреду, — з жалем відповіла Мотря, — та ніде переночувати.

— Тільки маєтки, такі дорогі убори! — жалувала її мельничка.

— Що мені по уборах, бабусю! Те, що бабі по єдвабі! Не через скуку, а треба мені втікати, щоб не знайшли.

— Того ви не бійтеся, — заспокоював Мотрю мельник. — Ваші люди заячим слідом походили. Вас шукатимуть від Батурина на північ, а мій млин куди на полуднє. Де кум, де коровай! Але якщо ви неспокійні, то й поїдемо під вечір. Хай трохи коні спічнуть. Тепер темніється скоро. Гадаю сховати вас в одного старенького панотця. Бідні, але дуже добрі люди, святі! Челяді в них нема, і живуть осторонь від свободи, біля церкви. Від хати до церкви в них потайник є, про котрий ніхто не знає. Я туди і свого добра дещо передаю, як неспокійно. Там ви будете, як у Бога за пазухою.

— Але де цей панотець живе? — спитала Мотря.

— Годинка їзди від мене. Зараз під Бахмачем.

— Під Бахмачем?

— Так, біля самого Бахмача, ніби на передмістю.

— Спасибі вам!

Вечоріло. Мельник гарно вистелив сани, щоб було доб сидіти, сани ковані, з високим заплечником. Мотрину вбрання зав'язали в клунок, її нарядили в теплі чоботи, І в баранячий кожух, скрутили хусткою так, що тільки очі світилися і видно було кінчик носа, мельник взяв віжка в руки, чура скочив біля нього, мельничка випровадила їх далеко за ворота, перехрестила святим хрестом, — поїхали.

Їзда саньми звичайно підбадьорює чоловіка. Мотрі пригадалися молоді літа — запахло Різдвом. Де вона сього року буде їсти кутю, з ким сяде до святої вечері?

З ким Бог дасть — та не в монастирі, бо вона вольна.

Коні бігли жваво і порскали весело.

— Будуть нам раді! — говорив мельник. «Не знати хто?» — гадала собі Мотря. Чура часто озирався позад себе і раз у раз розпитувався, чи панночці не зимно.

— Тепло мені, як біля печі в Ковалівці, — відповідала Мотря, але чула, що її морозить.

Чура хотів щось говорити, так вітер не давав. Гонив по полях, рівняючи не тільки землю, але й небо з землею. Не було нічого видно, лиш сніг. Їхали без сліду, коні знали до Бахмача дорогу.

— Їх можна і без віжок пустити, зайдуть, — говорив мельник.

Виїхали на невеличкий горбок і на хвилину пристали. Мотря не зважала на це. Думала. Але чура глянув на мельника тривожно, а цей торкнув його ногою, щоб мовчав.

— Панночко, — сказав мельник, — тримайтеся добре, з'їжджаємо в ярок, у балку, — і передав віжки чурі, а сам добув щось із саней.

Мотря вчепилася побічниці від саней і оперлася ногами, чура луснув батогом, злопотів віжками і заверещав так несамовито, що коні вітром помчали вділ.

Перед ними щось розступилося, розскочилося на боки, сани в'їхали в ярок, як у корито, а горою по обох боках захиталися якісь тіні.

Бігли ті тіні, хотіли перегнати сани, але коні вітром летіли вділ, до балки, в котрій з-поміж дерев торчали димарі, а з димарів снувався димок.

«Вовки», — погадала собі Мотря. Та заки вона освоїлася з тією гадкою, мельник крикнув:

— Голову направо!

Мотря перехилилася управо й озирнулася назад.

За ними гналися вовки.

Мельник стрілив, один з них підскочив, скрутився, вівкнув і впав. Вовки кинулися на свого товариша, почалася гризня.

Сани гнали, як буря, мельник набивав рушницю. В балці почули стріл. Вибігли. Але мельник вітром перемчав попід хутір, щоб їх не пізнали. Щолиш за хутором у полі озирнувся.

— Хай буде Господеві слава, — втікли ми, — сказав мельник і перехрестився. — А тепер до панотця їдемо, — додав, звертаючися до Мотрі.

— Ні, поїдемо в Бахмач. Мельник здивувався.

— У Бахмач?

— Так, у Бахмач поїдемо.

— До кого?

Мотря надумувалася хвилину.

— Це я вам у Бахмачі скажу, — відповіла.

Мельник покивав головою і повернув кіньми в Бахмач.

ТОМ ДРУГИЙ

ДОКИНЬ ДРІВЕЦЬ!

В коминку горів огонь. Тріскали сухі дрівця, іноді вискакували іскри й гасли на залізній блясі. Мармурові стовбці щохвилини зміняли свою краску, як живі. Золочені капітелїа мерехтіли.

З огнища розливалося легке тепло і лагідний запах амбри та живиці.

Карміново-золотисті відблиски блукали по стінах і по меблях просторої низької кімнати.

Біля печі сиділо двох мужчин.

Старий тримав книжку в руках, молодший залізними вильцями поправляв жар.

Подібні були до себе, — тільки одно покоління людське лежало поміж ними.

Розмовляли. Голоси їх гармонійно достроювалися до себе, а слова, ніби осіннє листя з дерев, падали в тишу зимової ночі.

— Кажеш, що нас не люблять, — говорив старший, а в голосі його пробивався легкий смуток. — А кого ж у нас люблять або любили, Андрію? Богдана, Виговського, Дорошенка, кого? Кожного з них величали хвилину, а зневажали довго. Хвалили не за те, що треба, і ненавиділи не тому, що слід. Такий ми вже народ, що топчемо велике. Гадаємо, що це демократія, а воно прямо руїна. Хто з наших людей, що мав більшу голову від других і чогось більшого хотів, діждався старості спокійної і необпльованої могили?

— Знаю це, — відповів молодший, — якраз тому кажу, що воно сумно. За мною нема ще великих заслуг. Що я такого зробив, щоб мене