Читати книгу - "Долі та фурії"

151
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 82 83 84 ... 99
Перейти на сторінку:
що згодом змінить їхнє життя, ніхто не хотів її читати. Лотто пропонував її різним продюсерам, театральним режисерам. Вони брали копії, які він замовив у палітурні, але ніхто з них не відгукувався. Матильда бачила, що сподівання чоловіка на відродження знову згасають. Це було схоже на повільну смерть від санації рани, яка постійно кровоточить.

Ідея прийшла у вигляді однієї з Антуанеттиних цидулок — коротка стаття, вирвана з якогось журналу, про Хана ван Меєгерена, живописця-фальсифікатора мистецьких творів, який зумів видати свої картини за твори Вермеєра, хоча в кожного Ісуса, якого він намалював, було обличчя фальсифікатора. Антуанетта обвела кружечком рентгенівський знімок підробки, де крізь примарно кругле обличчя дівчини проступало нічим не примітне полотно сімнадцятого сторіччя, на якому Меєгерен намалював свою картину: сільський двір, качки, лійки. Підробний шар поверх поганої основи. Когось мені нагадує, — підписала Антуанетта.

Якось на вихідних, коли Лотто разом із Семюелем і Чоллі були в кемпінгу в Адірондаку — відпочинок, який вона запланувала, щоб Лотто їй не заважав, — Матильда пішла до бібліотеки. Вона знайшла потрібну ілюстрацію в товстелезній книзі. На передньому плані — пишний білий кінь, верхи на ньому — чоловік у синьому одязі, мішанина інших вершників, пречудовий будинок на пагорбі проти неба. Ян ван Ейк — дізналася вона багато років тому, ще в коледжі. Коли на заняттях вона побачила цей слайд, у неї завмерло серце.

Подумати тільки, вона тримала її в руках у тій крихітній кімнатці під сходами в будинку її дядька. Вона відчула той запах: старе дерево, лляне масло, старовина.

— Викрадена в 1934 році, — сказав тоді професор. — Одна з частин великого вівтаря. Вважається, що її знищили багато років тому. — Він клацнув, і на екрані з’явився наступний приклад зниклого мистецтва, але в неї перед очима стояв якийсь блискучий пух.

У бібліотеці вона замовила кольорову фотокопію й надрукувала лист.

Ніяких привітань. Починався він так: Mon oncle.[34]

Вона відправила лист і фотокопію поштою.

Минув тиждень, вона варила спагеті, змішувала складові соусу песто, а Лотто лежав на дивані й дивився копію вистави «Проповідь коханця». Дивився він упівока, важко дихаючи через рот.

Задзвонив телефон. Він узяв слухавку.

— О, Господи! — сказав він, встаючи. — Так, сер. Так, сер. Так, сер. Звичайно. Я безмежно щасливий. Завтра о дев’ятій, так. О, дякую вам. Дякую вам.

Вона обернулася, ложка парувала в її руці.

— Що там? — спитала вона.

Він зблід, потирав голову.

— Я навіть не… — почав він, важко сів.

Вона підійшла до нього, стала між його ногами, доторкнулася до плеча.

— Любий? — спитала вона. — Щось сталося?

— Це був театр «Playwrights Horizons». Вони ставлять «Джерела». Якомусь приватному фінансисту так сподобалося, що він оплатив усю постановку.

Він зарився головою їй у груди й розридався. Вона поцілувала вихор на його голові, щоб приховати вираз свого обличчя, бо знала, що він буде злий і похмурий.

Коли чотири роки по тому з нею зв’язався адвокат по телефону в театрі, де Лотто допомагав ставити свою нову п’єсу, вона слухала дуже уважно. Її дядько, сказав адвокат, помер [викрадення автомобіля; удар ломом]. Свої гроші він залишив для дому нужденних матерів. Але колекцію античної японської еротики він заповів їй, Орелі. Вона сказала:

— Але я не та людина, яку ви шукаєте. Мене звуть Матильда, — і поклала слухавку.

Коли книжки все ж доставили їй додому, вона віднесла їх у книгарню «Strand», а на виручені гроші купила Лотто годинник, який залишався непроникним для води на глибині до 120 метрів.

Прем’єра п’єси «Джерела». Матильда й Лотто стоять у темряві. Бродвей! Такий грандіозний початок! Він був засліплений удачею; вона посміхалася, бо знала, що удача несправжня.

Генеральна репетиція пройшла блискуче. Вони запросили переможницю Тоні на роль Міріам: хвиляста, ледача, яскрава — мати. Актори, які грали Манфреда й Ганса — батька й сина, були зараз маловідомі, але за десяток років їхні імена не сходитимуть з афіш.

Зібралася купка незнайомців, кілька безстрашних авангардистів. Але поговоривши наодинці з режисером про невеселі результати попереднього продажу квитків, Матильда провисіла на телефоні цілий день й заповнила порожні місця їхніми друзями. Публіка була галаслива, легкий і дружній настрій панував у театрі перед тим, як почало гаснути світло. Тільки Лотто міг привабити три сотні прихильників, які отак із доброї волі узяли та й прийшли до театру за кілька хвилин до початку. Його таки любили, безмежно, глибоко.

Тепер, у темряві, коли чоловік перестав себе контролювати, вона могла бачити найтонші порухи його душі. Протягом останніх місяців він був дуже стривожений, заклопотаний, але зараз це знову був той худорлявий, зависокий хлопець, за якого вона вийшла заміж. Завіса піднялася. І вона дивилася, спочатку просто для розваги, а потім із теплотою, яка межувала з благоговінням, як він беззвучно промовляв слова й набував виразу обличчя кожного персонажа, коли актори виходили на сцену. Це була своєрідна моновистава за лаштунками.

У сцені, де Манфред помирає, обличчя Лотто було мокре, блищало. Піт, не сльози, зрештою вирішила вона. Важко сказати. [Сльози.]

Потім були овації стоячи, вісім разів, виконавці виходили знову, й знову, й знову, і не тільки з великої любові до Лотто, а й тому, що п’єса, щойно її зіграли, перетворилась у щось таке цілісне, що якимось дивним чином виокремилось і зажило власним життям. І коли з-за лаштунків вийшов Лотто, залою прокотилося таке потужне ревіння, що його було чути навіть у маленькому барі в кінці кварталу, куди перемістилися, щоб почати імпровізовану вечірку, друзі, яких благали прийти і які таки прийшли й потрапили на аншлаг.

Святкування тривало всю ніч і після зачинення бару, коли на вулицях уже не було жодного таксі, тому Матильда й Лотто вирішили йти додому пішки. Її рука була в його руці, вони розмовляли ні про що й одночасно про все, неприємне гаряче дихання метро виривалося назовні крізь ґрати.

— Хтоніка,[35] — сказав він. Випите вино трохи послабило властиву йому награність, яка й досі здавалася їй милою, провісником слави. Було дуже пізно, вулиці майже спорожніли, і їм здавалося, що в місті залишилися вони самі.

Вона думала про все оте життя, яке кишіло в них під ногами, а вони йшли по ньому, нічого про нього не знаючи. Вона спитала:

— А чи відомо тобі, що загальна вага всіх мурашок на землі дорівнює загальній вазі всіх людей на землі?

Вона, яка ніколи не напивалася надміру, сьогодні була трохи напідпитку, це правда; цей вечір приніс таке полегшення. Коли завіса нарешті опустилася, закривши задник, величезний валун, який перекривав їм шлях у майбутнє, відкотився й щез.

— Вони будуть тут навіть тоді, коли нас усіх не стане, — й собі докинув Лотто. Він прикладався до пляшки. Поки вони дійдуть додому, він буде п’яний, як чіп. — Мурахи, медузи й таргани. Ось хто царюватиме на землі. — Він милувався нею; він, який так часто напивався. Бідолашна його печінка. Вона уявляла її всередині нього: ошпарений пацюк, рожевий і в рубцях.

— Вони заслуговують на це місце більше, ніж ми, — говорила вона. — Ми не цінували того, що отримали в дар.

Він усміхнувся й поглянув угору. Зірок видно не було. Повітря надто задимлене.

— А ти знаєш, — сказав він, — зовсім недавно виявилося, що тільки

1 ... 82 83 84 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долі та фурії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Долі та фурії"