Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

ми з мамою розгледіли кульовий отвір у моєму шарфі.

Ще коли я годувала собаку, то чітко чула розмову Ліни, Ази й Ольги про російських солдатів. Слова й цигарковий дим лилися з вікна їхньої кімнати. Жінки реготали і обговорювали, хто кращий як чоловік. У кого яке «багатство» і всілякі брудні речі. Яка ницість.

Час за північ. Щойно я посварилася з Олею, дружиною Вовки. Я нарешті вирішила помити голову, а то вже чешеться (не мила тиждень!), а Оля почала кричати:

— Хочеш сподобатись військовим?! Повія!

Це з моїми поглядами? Це з моїми пораненими ногами? Я відповіла:

— Бог уже всіх вас прокляв! Повії живуть у сусідній від мене кімнаті.

Ольга прошипіла, що ненавидить мене і з задоволенням би вбила, після чого зникла серед мішків у їхній кімнаті. Змія! Вона що, справді думає, що я в 14 років така ж, як і вони?!

Патошка

27.01.

Сьогодні любі сусідки знову «змотались» до наших будинків. На військових машинах із солдатами. У них БТРи як автомобілі. Це вдруге після виселення! Ані мамин паспорт, ані її трудову вони не привезли. Хоч обіцяли. Зате притягли багато великих торб. Відзначились Оля й Аза. Може, вони брешуть і були зовсім не в наших будинках? Я давно перестала вірити розповідям цих ненаситних людей. Оля принесла своїй матері на вибір стос хусток. Бабуся Марія зі словами: «Господи, помилуй!» — вибрала ті, що їй більше сподобались.

Вовка був п’яним, матюкався на мене й говорив відверті непристойності. А я сказала йому, що молодша за його дочку і що совісті він зовсім не має. Після цього він заткнувся.

Потім, коли всі поїли, прибіг дідусь Халід, чеченець, місцевий житель.

— Допоможіть! Горить будинок моєї дочки. Рятуйте речі!

Не піднявся ніхто. Виповзли тільки я і мама. Дід показав на великий будинок. Пожежа була несильною, але гасити її однаково не було чим. Ми витягли дві подушки й велику синю каструлю літрів на п’ятдесят. Якісь старі пальта. Кілька відер. Усе це разом із дідом занесли до нього у двір. Будинок, у якому палахкотіла пожежа, був майже порожній, видно, основне майно дочка з зятем устигли вивезти.

Дідусь пообіцяв віддячити, дати нам вермішелі. Ми забули попередити його, що харчуємось окремо. Халід не обдурив. Він приніс те, що обіцяв. Але явно поскупився. Приніс дуже мало. А казав — у нього мішок! Нашу вермішель перехопила Аза. Вона миттю сховала її у своїй кімнаті. Ми з мамою впіймали облизня. Я страшенно образилась!

Щоб не показати свій біль і своє безсилля, я вийшла надвір. Сліпило сонце. Боліла поранена нога. Я не помітила, як заплакала. І в цей момент хтось простяг мені плюшеву іграшку — зайця. Я не запам’ятала обличчя цієї людини. Вірніше, побачила тільки очі! Це був російський військовий. Він писав сухою поламаною гілкою на білому снігу: «Нам час додому!» Іграшка мамі сподобалась. Вона дозволила її залишити. Заєць жовтий, яскравий! Я ляжу з ним спати.

Ще новини, Щоденнику! Наші «дами» принесли красиві сукні. Я була здивована подарункам. Але, як тільки сусідки вийшли від нас, мама повісила все за шафу і сказала:

— Не знаю, хитрощі це чи ні, але додому до себе ми ці речі не понесемо. Зробимо вигляд, що взяли. Щоб не образити.

Я витягла всі вбрання назад і стала приміряти. Найбільше мені сподобалася рожева сукня. Я намагалася вмовити маму дозволити залишити хоча б її! Але мама була непохитна.

— Ти дурна! Це не подарунки. Це щоб свої справи на нас звалити! У нас родичів немає. Їхати нам нікуди. Ми залишимось. От і будуть люди думати, що крали ми. Ненависть до росіян у цьому допоможе.

Я зрозуміла — мама слушно каже.

Харчуватися в ці дні ми стали значно краще. Обстежуємо чужі підвали та кухні. Що знайдемо, те їмо. Іноді двічі на день! Нашу частку продуктів сусіди від військових одержують, але ми її не бачимо.

— Раз самі відокремилися — вам нічого не належить! — заявила Вовчина дружина.

Інші підтримали Ольгу, щоб їжі їхньому колективу було більше. Ми не сперечалися. Вирішили не нервувати. Слід пам’ятати історію з макаронами і з дідусем Халідом!

Ми обходимося без допомоги військових, самі. Правда, мені постійно хочеться їсти. Іноді ми пригощаємо старих сусідок по кімнаті і «спільного» онука. Вони з нами дружать, коли «опозиція» не бачить. Навіть скаржаться потихеньку, а при «своїх» не розмовляють. Гра якась. Дивні дорослі люди.

Царівна

28.01.

Почалися загальні збори. Нам із мамою дали: відро борошна, цибулю, один балон помідорів і (ура!) десяток картоплин. Додатково виділили дві баночки: варення й аджика. Під ліжками в наших сусідів багато різної їжі. Але старим бабулям Стасі й Ніні з хворим онуком дали таку саму маленьку порцію, що й нам.

Я потягла для свого дому багато корисних речей: сірники, вату, валідол і книжку «Прекрасна другорічниця».

Мама викинула колись красиву, а тепер брудну, закіптюжену вуличною пічкою кофтину. Вона перевдяглась у чоловічий светр, який знайшла в кухні. Він зовсім чистий! Свою жовту кофтину вона поклала на місце светра.

— Це навіщо? — спитала я.

— Її можна попрати, коли вода буде. Нехай бачать — виходу не було.

Мама відразу стала красивішою. Светр їй личить!

Сьогодні ми вперше звернулися до військових. Попрохали наповнити сулію соляркою або бензином. Вони дали. Зробимо вдома «каганець»!

Додому! Додому! Ура-а-а-а!

Вечір. Каганець. Ми вдома.

Ми зробили свій перехід. Ішли по глибокому снігу, дорогою, що веде вгору. Попереду всіх — бабуся Стася. Вона несла свою частку пайка в якійсь торбі. Весь час спотикалась. Оберталась, дивилась на нас, чекала допомоги. Іноді вона смішно повискувала. Іноді стогнала. За Стасею йшли ми. Мама полагодила пошкоджений ручний візок. Поставила на нього дерев’яний ящик і склала нашу їжу.

Я несла торбу в кольоровий горошок. Це моя знахідка! У торбі в мене розташувалися: жовтий заєць, банка з варенням, вата, різні ліки, книжка про школярів і ще червоний светр. Подарунок тьоті Ліни. Мама його не бачила. Раптом удома зовсім нічого немає, а треба перевдягтись? На короткий час, до повернення додому, стосунки між усіма налагодились. Наші сусіди перестали битись і лаятись.

Сукні, подаровані мені, я залишила, розвісивши їх за шафою. Усі вони були пошиті на індивідуальне замовлення, що підтверджувало мамину версію про хитрощі.

Відразу за нами засніженою дорогою йшли бабуся Ніна та її хворий онук. Онук ніс два стоси книжок, перев’язані бинтом. Бабуся тягла свою частку їжі. Малоросла, повна, вона провалювалась у