Читати книгу - "Викрадачі"

Твердо пам’ятаю лише, що одного разу він сказав: незрозуміло, чи сміятися, чи захоплюватися через те, що ми намагаємося писати олійними фарбами, коли більшість з нас взагалі не вчилася малювати, не чула про перспективу, не знає анатомії. Однак ми принаймні зрозуміємо, яке це важке мистецтво, а ще — запам’ятаємо запах фарби на своїх руках. Навіть ми розуміли, що то був експеримент, рішення яке приймав не викладач, а адміністрація — навчати нефахівців писати фарбами одразу, без належної підготовки. Роберт намагався переконати нас, що він не заперечує проти цього.

Але мене більше вразило його зауваження про запах фарби на руках, бо саме тому я й обрала цей предмет, пам’ятаючи той запах зі шкільних уроків. Мені подобалося вдихати запах рук після того, як я мила їх перед обідом — аби пересвідчитися, що запах фарби незнищенний. Так воно й виявлялося. Жодним милом неможливо було його змити. Під час інших занять у коледжі я прислухалася до того запаху й дивилася на цяточки фарби, що в’їлися у пальці під нігтями, якщо я не досить ретельно їх вичищала, як нас учив Роберт. Лягаючи спати, я знову вдихала той запах, і знову — коли занурювала пальці в м’яке волосся поета з третього курсу, з яким ми почали зустрічатися. Жодні парфуми не були здатні приховати чи перебити той різкий, маслянистий дух, що кожного дня змішувався на моїй шкірі з таким самим різким запахом скипидару, який не до кінця розчиняв фарбу.

Задоволення від того запаху поступалося у мене перед втіхою наносити фарби на полотно. Ті форми, що я їх малювала на Робертових заняттях, зрозуміло, були незграбними, незважаючи на всі попередні зусилля моєї шкільної вчительки: у студії я малювала вази й гілки дерев, африканські статуетки, гору фруктів, що їх одного дня Роберт приніс до аудиторії й старанно склав своїми вузлуватими руками, прикрашеними обручкою. Дивлячись на нього, я бажала розповісти, що вже закохалася в запах фарби на своїх руках і була впевнена, що ніколи його не забуду, навіть якщо після закінчення цього курсу більше не малюватиму. Мені хотілося сказати, що ми зовсім не такі нечутливі до його занять, як йому, можливо, здавалося. Ясно, що я не збиралася говорити це в аудиторії, тому що тоді з мене почали б кепкувати дівчина з фіолетовим волоссям і той хлопець, спортивна зірка, який використав свої кросівки, коли нам звеліли написати натюрморт за власною композицією. З іншого боку, я також не могла піти до кабінету професора Олівера в його приймальні години й розповісти, як мені подобається запах, що залишився на руках — то було б надто безглуздо.

Замість того я чекала нагоди поставити йому якесь розумне запитання — таке, що дійсно потребувало б роз’яснення. Раніше такі питання в мене просто не виникали. Лише усвідомлювала, що і з олівцем, і з пензлем поводжуся незграбніше, ніж мені казала вчителька у школі, й що професору Оліверу не дуже сподобалася моя синя ваза з помаранчами. Одного разу він зауважив, що порушені пропорції вази, хоча фарби для передачі кольору помаранчів змішані добре. Й одразу перейшов до чийогось іншого полотна, де вади були значно гіршими. Я шкодувала, що не намалювала вазу краще, не присвятила їй більше часу, а перейшла замість того скоріше до помаранчів.

Утім, про це я не могла поставити йому жодного розумного запитання. Мені потрібно було навчитися малювати, і я заходилася розв’язувати цю задачу, навіть сама дещо здивувалася. Брала в бібліотеці книги з мистецтва, приносила їх до своєї кімнати в гуртожитку, а там сідала копіювати яблука й скриньки, куби, конячі хвости, неймовірну голову сатира, написаного Мікеланджело. Це виходило у мене напрочуд погано, тому я малювала все це знову й знову, доки не здалося, що деякі лінії виходять у мене більш-менш схожими на оригінал. Я почала мріяти про факультет мистецтв, що занепокоїло Мазі. Вона схвалювала моє постійне пересування з одних предметів до інших, вивчення практично всіх «вільних мистецтв», вибір якихось нових дисциплін кожного семестру (то історія музики, то політологія), але сподівалася, що зрештою все це приведе мене до правничого або медичного факультету.

Оскільки до факультету мистецтв було ще надто далеко, я почала малювати в своїй кімнаті реальні речі: вазу, яку дядько багато років тому привіз мені в подарунок зі Стамбула, вікно кімнати, яке було вставлено в раму ще десь у 1930 році. Малювала пагони форситії, яку принесла зі своїх прогулянок моя сусідка по кімнаті, студентка-натуралістка, а також красиву руку поета з третього курсу, коли він спав у моєму ліжку (сусідка тим часом була на чотирьохгодинному семінарі з класичної літератури). Купила собі зошити для замальовок — різних розмірів, щоб тримати їх на своєму письмовому столі або носити в портфелі.

Відвідала художній музей коледжу — навдивовижу гарна колекція як для навчального закладу — і спробувала копіювати те, що там побачила: гравюру Матісса, малюнок Берти Морізо. Кожне завдання, яке я ставила собі, мало особливий аромат, і той ставав сильнішим, коли я робила подальші спроби навчитися малюванню. Частково я робила це заради самої себе, частково ж заради того, щоб знайти гарне запитання, з яким можна звернутися до професора Олівера.

1878 рік

Люба моя!

Хвилину тому я одержав твого листа, і він так мене зворушив, що я не можу не відповісти на нього без найменшого зволікання. Дійсно — як ти зауважуєш зі співчуттям — усі ці роки я був зовсім самотній. Як то не дивно, я бажав би, щоб ти була знайома з моєю дружиною — незважаючи на те, що якби таке було можливим, ми з тобою познайомилися б у зовсім інший спосіб, за належних обставин, і не було б між нами цього неземного кохання, якщо ти дозволиш мені назвати його такими словами. Кожного вдівця жаліють, так уже ведеться, але в рядках твого листа я не відчув жалю, лише щире співчуття до мене, що робить тобі честь як моєму вірному другу.

Ти правильно все розумієш: я сумую за нею й завжди сумуватиму, хоча найбільшого болю мені завдало те, в який спосіб вона померла, а не просто факт, що її більше немає. І про це я не можу розповісти, навіть тобі — принаймні, зараз не можу. Обіцяю, колись настане час, і я обов’язково тобі розповім.

Також не запевнятиму тебе, начебто ти заповнила порожнечу, тому що ніхто не здатний заповнити місце, яке займала в серці інша людина. Просто