Читати книгу - "Світло в серпні"

здається, безтілесно обнімає одутле, безформне тіло господаря. Наближаючись, Байрон розмірковує, що це бездушне крісло, на якому відбилися занедбання, безділля, жалюгідна відірваність від світу, якимсь чином стало символом, ба навіть сутністю самого Гайтавера. «І я його знову потривожу, — думає він, злегка закопиливши губу. — Знову? Морока, якої я завдав минулого разу, видасться йому дрібницею порівняно з нинішньою. І знову в неділю… Але й неділя захоче йому помститися, раз уже її люди придумали».

Байрон підходить ззаду до крісла й зазирає. Гайтавер спить. На віддутому животі, де біла сорочка (нині вона чиста й свіжа) випинається над поношеними чорними штанами, лежить горі обкладинкою розгорнута книжка. На ній мирно, милостиво, майже по-архиєрейському спочивають складені руки. Давнього крою сорочка, плісирована на грудях, недбало випрасувана й без комірця. Роззявлений рот, в’яла й обм’якла плоть відвисла від круглого отвору, в якому видніють почорнілі нижні зуби, і від досі зграбного носа — тільки його не зачепили злигодні минулих літ. Дивлячись на лице заснулого, Байрон має враження, що той геть увесь утік від свого носа, який і досі наперекір усьому уберіг щось із гордості та мужності понад запустінням поразки, немов забуте знамено над зруйнованою фортецею. І знову світло — відображення неба під листям шовковиці — мерехтить, спалахує у скельцях окулярів, тому гість і не зауважив, що господар розплющує очі. Помітив тільки, що стулилися вуста й ворухнулися складені руки.

— Ага, — озивається священик, — так… Хто це? А, Байрон.

Той понуро дивиться згори. Цього разу на його обличчі не видно співчуття, тільки спокій та рішучість. Він відповідає без ніякого виразу:

— Учора його зловили. Ви, либонь, про це не чули, як і про вбивство тоді не чули.

— Зловили?

— Крістмаса. В Моттстауні. Він прийшов до міста і, як гадаю, стояв на вулиці, поки хтось упізнав його.

— Спіймали. — Гайтавер уже сидить у кріслі. — І ви прийшли сказати мені, що він… що вони…

— Ні. Поки що йому нічого не зробили. Поки що не вбили. Тепер Крістмас у в’язниці. З ним усе гаразд.

— Усе гаразд. Кажете, що все гаразд. Еге ж, Байрон каже, що все гаразд. Допоміг коханцеві цієї жінки продати його приятеля за тисячу доларів і каже, що все гаразд. Ховав цю жінку від батька її дитини, поки… Чи можу я сказати «другий коханець», Байроне? Сказати таке чи утриматися від правди, якщо Байрон Банч її приховує?

— Якщо правда береться з поговору, то, мабуть, усе це виявиться правдою. Особливо, коли люди дізнаються, що це я запроторив їх обох у в’язницю.

— Обох?

— Брауна теж. Хоча, напевно, більшість вважає, що Браун здатен убити чи допомогти в убивстві не більше, ніж упіймати вбивцю чи допомогти це зробити. Натомість усі скажуть, що Байрон Банч запроторив його до тюрми, щоб самому спокійно й безкарно діяти.

— Еге ж, — високий тонкий Гайтаверів голос злегка тремтить. — Байрон Банч — страж громадського добра та моральності. Спадкоємець, одержить винагороду, адже вона тепер дістанеться морганатичній дружині… Сказати, чиїй? Чи й тут згадувати Байрона? — Просльозившись, Гайтавер, величезний і в’ялий, сидить у продавленому кріслі. — Ні, я не такої думки. Знаєте, що я не так вважаю… Це ж несправедливо — непокоїти, тривожити мене, коли я… коли я навчився зоставатися… коли мене навчили зоставатися… І ось таке прийшло до мене, спіткало мене, коли я вже старий і змирився з тим, що люди вважали…

Колись Байрон бачив, як по священиковому лиці тече піт, як сльози. Тепер же сльози течуть по обвислих щоках, як краплинки поту.

— Я знаю. Це погано. Не годиться вас непокоїти. Але ж я не знав. Не знав, коли встрявав у цю справу. Бо інакше я б… Але ж ви духовна особа. Ви не можете залишатися осторонь.

— Я не духовна особа. І не зі своєї волі. Затямте це. Не з власного вибору я вже не священик. Це сталося з волі — більш ніж із повеління — таких, як ви і вона, як той, що у в’язниці, як ті, що посадили його туди, щоб чинити над ним свою волю, так само як учинили наді мною, ще й з глумом та насильством. Хоча і нас, і їх створив той самий Бог, та вони довели нас до такого, за що тепер ладні розтерзати. Це не мій вибір. Затямте собі.

— Знаю. Адже людині не дано великого вибору. Ви вибрали набагато раніше. — Гайтавер дивиться на співрозмовника. — Вам дали вибір ще перед тим, як я народився, і ви зробили його ще тоді, коли ні мене, ні її, ні його не було на світі. То був ваш вибір. Мені здається, кожен — чи добрий, чи злий — муситиме за це потерпати. І вона, і він, і я. І всі інші. І ще одна жінка.

— Ще одна жінка? Ще одна? Невже мені на старості літ руйнуватимуть життя й відбиратимуть спокій дві пропащі жінки? Га, Байроне?

— Ця друга вже не пропаща. Пропадала тридцять років, а тепер знайшлася. Це його бабуся.

— Чия бабуся?

— Крістмасова, — каже Байрон.

Чекаючи, дивлячись на вулицю й хвіртку з вікна в темному кабінеті, Гайтавер чує далеку музику, відколи вона почалася. Не усвідомлює, що дожидався її, що ввечері кожної середи та неділі, сидячи біля темного вікна, він чекає, поки вона почнеться. Знає майже до секунди, коли почує її, для цього не треба ні годинника, ані дзиґарів. Годинником він не користується й не потребує його ось уже двадцять п’ять літ. Живе, відмежувавшись від механічного часу. І саме тому він ніколи не втрачав відчуття часу. Немовби з підсвідомості мимоволі постає кілька певних скристалізованих випадків, які колись вели й упорядковували його мертве життя в реальності. Не кинувши оком на циферблат, він може відразу ж визначити, де б він був і що б робив між двома митями, які позначають початок і кінець недільної утрені, недільної вечірні та середової нічної відправи; коли саме входив би в церкву, коли саме з розрахунком доводив би до кінця молитву чи проповідь. Отож, поки ще не згас присмерк, Гайтавер каже сам собі: «Тепер вони збираються, повагом підходять вулицями, звертають до церкви й вітаються — гуртами, парами, поодинці. І в самому храмі тихо точаться балачки, а дами зі своїми вічними шурхотливими віялами кивають друзям, що йдуть у проході. Міс Каррузерс (органістка, померла майже двадцять років тому) теж серед них. Невдовзі вона підведеться й зійде на хори». Недільна вечірня служба Божа. Йому завжди здавалося, що в такий час