Читати книгу - "Фламандська дошка"

— Ви, — мовив він, і, здавалося, йому було важко віднайти тон, в якому він досі вів цю бесіду з шахістом, — ще не розповіли мені, як пов’язали свої індуктивні теорії з фактами… Чому ви з Хулією прийшли до мене сьогодні, а не, приміром, учора?

— Бо вчора ви ще не відмовилися вдруге взяти білу королеву… До того ж я лише сьогодні знайшов те, що шукав: підшивку шахового тижневика за четвертий квартал тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. Гам є знімок фіналістів юнацького турніру. І на цьому знімку є ви, Сесаре. А на звороті — ваше ім’я та прізвище. Мене тільки дивує, що не ви стали переможцем… А ще я не розумію, чому відтоді загубився ваш слід як шахіста. Ви більше не зіграли офіційно жодної партії.

— Я теж дечого не розумію, — озвалася Хулія. — Точніше, я не розумію багато чого в усьому цьому божевіллі… Я знаю тебе стільки, скільки тямлю себе, Сесаре. Я виросла біля тебе й гадала, буцімто знаю твоє життя до найменших подробиць. Але ти ніколи не говорив зі мною про шахи. Ніколи. Чому?

— Це довго пояснювати.

— Ми маємо час, — проказав Муньйос.

Це була остання партія турніру. На шахівниці залишалося мало фігур, боротьбу вели пішаки та слони. Біля дощаного помосту, на якому зійшлися в двобої фіналісти, кілька глядачів стежили за ходами, які один із арбітрів позначав на панелі, що висіла на стіні між портретом генерала Франка та календарем, на якому стояла дата: 12 жовтня 1945 року; під ним на столику виблискував срібний кубок, що чекав на переможця.

Юнак у сірому піджаку машинально торкнувся вузла краватки й розпачливо глянув на свої — чорні — фігури. Методична, безжальна гра суперника на останніх ходах безнадійно загнала його в глухий кут. У тому, як грали білі, не було особливого блиску, радше йшлося про поступове просування вперед завдяки надійності обраного захисту, де перевага досягалася лише умінням терпляче вичікувати й використовувати — одну по одній — кожну помилку суперника. Це була гра, позбавлена уяви, в якій білі нічим не ризикували, але саме тому руйнували кожну спробу атаки на свого короля з боку чорних фігур, тепер уже нечисленних та розпорошених, нездатних не лише допомогти одні одним, але й завадити поступу двох білих пішаків, які, роблячи по черзі ходи, наближалися до поля, де кожен із них міг перетворитися на ферзя.

У юнака у сірому піджаку паморочилася голова від утоми та сорому. Впевненості в тому, що він міг виграти цю партію, що його гра переважала гру суперника, відзначалася більшою сміливістю, було не досить, щоб утішити себе перед неминучою поразкою. Нестримна, бурхлива уява його п’ятнадцяти років, надзвичайна душевна чулість і ясність розуму, навіть та майже фізична втіха, яку він відчував, доторкаючись до покритих лаком дерев’яних фігур, коли, діючи на власний розсуд, пересував їх на шахівниці, плетучи на білих та чорних клітинах тонке мереживо майже досконалої та гармонійної гри, виявилися марними, ба більше — поганьбленими тим брутальним самовдоволенням та зневагою, що відбивалися на обличчі його тріумфуючого суперника, такого собі похмурого нечеми з маленькими очицями та вульгарними рисами, єдиною заслугою якого, що принесла йому перемогу, було обачне вичікування павука в центрі свого павутиння, його нечуване боягузтво.

«Отже, в шахах трапляється й таке, — подумав юнак, який грав чорними. — А надто це приниження через незаслужену поразку, через те, що нагорода дістається тим, хто нічим не ризикує». Ось що відчував він тієї миті, сидячи перед шахівницею, яка була не просто полем безглуздої боротьби білих та чорних фігур, а дзеркалом самого життя, з плоті та крові, народження та смерті, героїзму та самопожертви. Як колись під Кресі, де слава бундючних французьких лицарів виявилася марною, потьмареною вепськими лучниками англійського короля. Юнак бачив, що сміливі та добре зважені атаки його коней та слонів, їхні прекрасні, блискучі, наче удари меча, поривання розбиваються одні за одними, немов могутні, але безпорадні хвилі, об флегматичну незворушність суперника. А білий король, ненависний білий король по той бік нездоланної шереги своїх плебеїв-пішаків, стоячи в безпечному місці з тим самим виразом зневаги, що відбивався й на обличчі гравця, якому він належав, спостерігав розгубленість та безсилля самотнього короля, котрий не міг нічим зарадити своїм вірним, але розпорошеним пішакам, що чинили безнадійний, безладний опір за принципом «рятуйся, хто може».

На цьому безжальному бойовищі з байдужих білих та чорних клітин не залишалося навіть місця для гідної поразки. Це був розгром, який знищував геть усе — не лише переможеного, а й його уяву, його мрії, його самоповагу. Юнак у сірому піджаку сперся ліктем на стіл, приклав долоню до чола й на якусь мить заплющив очі, слухаючи, як поволі стихає брязкіт зброї в повній тіней долині. «Ніколи більше», — сказав він собі. Наче подолані Римом галли, які не бажали вимовляти вголос ім’я того, хто завдав їм поразки, так і він відмовиться до кінця свого життя згадувати те, що відкрило його очам усю марноту слави. Ніколи більше він не гратиме в шахи. І, можливо, йому вдасться пустити їх у непам’ять, так само, як ішли в небуття фараони, чиї імена по смерті закарбовували на пам’ятниках.

Суперник, арбітр та глядачі чекали на наступний хід із неприхованою нудьгою, бо ендшпіль надто вже затягнувся. Юнак востаннє глянув на свого оточеного короля і з сумним відчуттям пережитої разом самотності вирішив, що йому залишається тільки власноруч убити власного короля, аби той помер гідною смертю, звільнивши його від приниження сконати, як бездомний собака, затиснутий у глухий кут. І тоді з безмежною ніжністю він простягнув руку до переможеного короля й своїми пальцями повільно та обережно поклав його на шахівницю.

XV. ЕНДШПІЛЬ КОРОЛЕВИ

Моя спричинила чимало гріхів, і з-поміж них пристрасть, противенство, марнослів’я — якщо не брехню — в мені, моєму суперникові або в нас обох. Шахи змусили мене забути про мої повинності перед Богом та перед людьми.

«Гарлейський альманах»

Закінчивши свою оповідь, — говорив він тихо, втупивши погляд в якусь невизначену точку в кімнаті, Сесар відчужено посміхнувся й неквапно обернувся та задивився на розкладену на столі шахівницю й фігури зі слонової кістки на ній. Потім стенув плечима, мов давав зрозуміти, що ніхто не вільний обирати своє минуле.

— Ти ніколи не розповідав мені про це, — мовила Хулія, й звук власного голосу видався їй безглуздим, недоречним вторгненням у цю тишу.

Сесар озвався не одразу. Світло з-під