Читати книгу - "Фламандська дошка"

пергаментного абажура вихоплювало лише частину його обличчя, залишаючи іншу в тіні й таким чином підкреслюючи зморшки навколо очей та губ антиквара, увиразнюючи його аристократичний профіль, тонкий ніс та підборіддя, наче вибиті на старовинній монеті.

— Навряд чи я зміг би розповісти тобі про те, чого не було, — лагідно проказав він, і його очі, а можливо, їхній послаблений півтемрявою блиск, нарешті зупинилися на очах дівчини. — Протягом сорока років я ретельно тільки те й робив, що гадав, нібито так воно і є. — Його посмішка зробилася глузливою, і кпив він вочевидь сам із себе. — Відтоді я ніколи не грав у шахи, навіть сам із собою. Ніколи.

Хулія здивовано похитала головою. їй важко було повірити в таке.

— Ти просто хворий.

Він засміявся: коротко й сухо. Тепер світло відбивалося в його очах, і вони здавалися крижаними.

— Ти мене розчаровуєш, принцесо. Я сподівався, що принаймні ти зробиш мені честь і не підеш легким шляхом, — антиквар замислено глянув на свій мундштук зі слонової кістки. — Запевняю тебе, я при повному розумі. Інакше як би я зміг так ретельно вибудувати всі деталі цієї чарівної історії?

— Чарівної? — дівчина спантеличено втупилася в нього. — Йдеться про Альваро, Менчу… Ти сказав: чарівної історії? — Вона здригнулася від жаху та зневаги. — Заради Бога! Що ти верзеш?

Антиквар незворушно витримав її погляд, а тоді обернувся до Муньйоса, мовби сподіваючись на його підтримку.

— Існують аспекти… естетичного характеру, — мовив він. — Надзвичайно специфічні фактори, які не можна так поверхово спрощувати. Шахівниця — це не просто білі та чорні поля. Є вищі площини, з яких слід розглядати факти. Об’єктивні площини, — він подивився на них із несподіваною засмутою, яка здавалася щирою. — Я гадав, ви зрозумієте.

— Я знаю, що ви маєте на увазі, — озвався Муньйос, і Хулія здивовано озирнулася в його бік. Шахіст так само стояв посеред вітальні, засунувши руки в кишені зім’ятого плаща. В кутку його рота окреслилася знайома невиразна відчужена посмішка.

— Знаєте? — вигукнула Хулія. — Що в біса можете знати ви?

Вона обурено стиснула кулаки, стримуючи дихання, що відлунювало в її вухах, наче відсапування тварини після тривалого бігу. Однак Муньйос залишався незворушним, і Хулія завважила, що Сесар кинув йому спокійний вдячний погляд.

— Я не помилився, обравши вас, — проказав антиквар. — І тішуся цим.

Муньйос не відповів. Лише оглянув помешкання — картини, меблі, хатнє начиння — й повільно хитнув головою, мов побачене дало йому змогу зробити якісь висновки. За кілька секунд він указав підборіддям на Хулію.

— Гадаю, вона має право взнати все до кінця.

— І ви теж, дорогенький, — уточнив Сесар.

— І я теж, хоча я тут лише свідок.

У його словах не було ні докору, ні погрози. Здавалося, шахіст просто воліє зберігати якийсь безглуздий нейтралітет. «Неможливий нейтралітет, — подумала Хулія, — адже рано чи пізно надійде мить, коли слова вичерпаються і доведеться приймати якесь рішення. А проте, — підсумувала вона, приголомшена відчуттям нереальності, якого ніяк не могла позбутися, — ця мить надійде, вочевидь, ще не скоро».

— Отож, почнімо, — мовила дівчина і, почувши власний голос, з несподіваною полегкістю зрозуміла, що втрачений спокій повертається до неї. — Розкажи нам про Альваро.

Антиквар згідливо хитнув головою.

— Альваро, — тихо повторив він. — Але спершу я повинен сказати дещо про картину, — на обличчі Сесара з’явився такий вираз, наче йому було прикро, що він забув якесь правило елементарної пристойності. — Я досі нічого вам не запропонував, а це негаразд. Вип’єте щось?

Ніхто не озвався. Сесар попрямував до старовинної шафки, яка правила йому за бар.

— Я вперше побачив цю картину у твоєму домі, Хуліє. Пам’ятаєш?.. Її привезли за кілька годин перед тим, і ти тішилася з цього, мов дівчинка. Я майже годину спостерігав за тобою, поки ти доскіпливо вивчала її, пояснюючи, яку техніку збираєшся застосувати, щоб — цитую — фламандська дошка зробилася найпрекраснішою з-поміж твоїх робіт. — Говорячи це, Сесар узяв вузьку склянку з дорогого різного скла й наповнив її льодом, джином та лимонним соком. — Я відчував зачарування, бачачи тебе щасливою, і, правду кажучи, принцесо, теж почувався щасливим, — антиквар обернувся до них зі склянкою в руці, пригубив коктейль і, здавалося, залишився задоволеним. — Однак тоді я не сказав тобі… Так. Насправді мені й зараз важко це висловити… Ти була зачарована досконалістю картини, довершеністю композиції, барвами та світлом. Я також був зачарований, але з інших причин. Ця шахівниця, гравці, котрі схилилися над фігурами, дама, яка читала, сидячи біля вікна, розбурхали в мені спляче відлуння давньої пристрасті. Уяви моє здивування: я вважав її забутою, аж ось вона гримнула, наче гарматний постріл. Я почувався збудженим і нажаханим водночас, мов щойно відчув на собі подих безумства.

Антиквар на мить замовк, і на тій половині його рота, куди падало світло, відбилася лукава посмішка, ніби цей спомин робив йому особливу приємність.

— Йшлося не лише про шахи, — вів далі він, — а про якесь особисте глибинне відчуття, про цю гру як зв’язок між життям та смертю, дійсністю та мрією… І поки ти, Хуліє, говорила про пігменти та лаки, я майже не слухав, бо був уражений тим потрясінням, в якому змішалися втіха й дивна туга і яке проймало мене, поки я сидів поруч із тобою на дивані, дивлячись не на те, що Пітер ван Гюйс зобразив на фламандській дошці, а прозираючи думки цього чоловіка, цього геніального майстра, які роїлися у нього в голові, поки він малював.

— І ти вирішив, що картина має бути твоєю…

Сесар глянув на дівчину з іронічним докором.

— Не спрощуй, принцесо, — він відсьорбнув зі склянки ковток і благально посміхнувся. — Я вирішив — і це сталося зненацька, — що неодмінно мушу вичерпати цю пристрасть до останньої краплі. Таке тривале життя, як моє, не минає марно. Поза сумнівом, саме тому я одразу відчув — ні, не послання, що, як з’ясувалося згодом, містило ключ до загадки, а той незаперечний факт, що в ній прихована якась захоплююча й жахлива таємниця. Можливо, — спробуй це збагнути — таємниця, яка нарешті доведе, що я маю рацію.

— Маєш рацію?

— Авжеж. Світ не такий простий, як нам намагаються втовкмачити. Обриси розмиті, відтінки багато важать. Ніщо не є чорним або білим; зло може вбратися в шати добра чи краси, і навпаки: одне не виключає іншого. Людина може кохати й зраджувати коханого, але її почуття через це не стає менш реальним. Можна бути батьком, братом, сином і коханцем водночас, жертвою та катом… Ти сама можеш навести приклади на свій розсуд.