Читати книгу - "Твердиня"

помітив, що з боків «Мі-17» звисає по пусковому блоку для стрільби некерованими ракетами. Ті блоки маркувалися Б-8В20А і виготовлялись під 80-міліметрові реактивні снаряди С-8 (по двадцять у кожному боксі). Блоки були старі, але надійні, ще радянських часів (за Союзу їх не чіпляли хіба на «кукурузники» Ан-2). Левко захотів присвиснути від подиву, але через розквашений писок йому вдалося тільки хукнути й пустити цівку теплої слини на підборіддя.

Хлопець повернувся до думки, що вгніздилась у мозок іще під час підйому підземними переходами: це не просто ватага наркоторговців чи спільнота різношерстих і відлюдькуватих вигнанців, що з тих чи інших причин опинились поза законом. Тут щось значно серйозніше, набагато глобальніше. Два вертольоти, лабораторія в скелях, здоровенний генератор, радар і т. п. — усе це тягне на десятки, якщо не сотні мільйонів доларів. Один лиш «Мі-17» вартує двадцяти мільйонів, а для нього ще потрібні пілоти, пальне, запчастини, обслуговування…

Наступної секунди вертоліт опустився, і його майже повністю затулила одна з менших пірамід. Після того як «Мі-17» торкнувся колесами тераси, а двигун став затихати, збавляючи оберти, Левко зауважив те, що раніше лишалося поза увагою: в західній частині тераси, по діагоналі від місця стоянки «Eurocopter EC120 Colibri», розташовується ще одна вертолітна площадка.

Дверцята з правого боку розчинилися, і на посадковий майданчик висипали четверо одягнутих у камуфляжні штани й футболки ґевалів. Троє були дебелими, мов бугаї, останній виглядав худішим, але був вищим за решту. Всі четверо мали по-воєнному короткі стрижки і були однаково озброєні: у кожного на поясі австрійський пістолет «Glock 17», а за спиною — американська штурмова гвинтівка М16.

Чоловіки, регочучи й перегукуючися, заспішили до Джейсона, і сивочолий кожного по-батьківськи обійняв. Амаро Кіспе з перуанцями понуро м’ялись обабіч. Левко переводив погляд з одних на других і дещо ухопив. То був перший момент, коли хлопець зауважив, що між Амаро й перуанцями з одного боку і Джейсоном Х’юз-Коулманом та чотирма ґевалами з іншого пролягає незрима, але відчутна межа, що не закінчується відмінностями у зброї, одязі та кольорі шкіри. Це дві цілковито різні громади, що співіснують (можливо, в дечому навіть співпрацюють) у межах Паїтіті, але не є і ніколи не були одним цілим.

Один із ґевалів заговорив до Джейсона, показуючи на полонених. Сивочолий відповів, а тоді, розвернувшись, голосно наказав Амаро:

— Забери їх.

Коротун своєю чергою кивнув своїм хлопцям, і ті грубо поставили студентів на ноги.

Левко відважився і крикнув:

— Джейсоне, що буде з нами?

— Тобто? — Чоловік подивився на нього так, наче бачив уперше.

— Що ви збираєтеся з нами робити?

Х’юз-Коулман посміхнувся, начепивши приязну маску на лице:

— Сумніваюся, що ви зможете кудись помандрувати, поки у твого друга не зростеться кістка. Я пришлю Ірландця, нашого штатного лікаря. Не певен, що йому вдасться накласти в польових умовах гіпс, але принаймні він зробить усе, що може. До того часу ви будете моїми гостями.

«До якого часу? Поки в Сьоми не зростеться перелом?..»

— А потім?

— Потім я вас відпущу.

LXXXII

12 серпня 2012 року, 15:56 (UTC – 5) Паїтіті

Амаро і двоє озброєних автоматами Калашникова перуанців провели Левка, Сьому, Ґрема і Сатомі в підземелля. Вони спустилися двома переходами вниз і потрапили в широкий коридор, з обох боків якого тягнулись входи в темні, схожі на печери приміщення. Коридор був сяк-так освітлений лампами.

Група пройшла майже в кінець галереї. Карлик зайшов до одної з печер і, пошаривши рукою по стіні ліворуч від входу, ввімкнув світло.

— Ось, — сказав він, пропускаючи хлопців і дівчину всередину.

— Що за діра? — роззираючися, прошепотів Левко.

Приміщення було штучно висічене в суцільній кам’яній брилі, а не сформоване з граней окремих брил (як інші, бачені хлопцем по дорозі нагору), і, судячи по рівню майстерності, з якою рубали стіни, люди, що висікали кімнату, не мали нічого спільного з тими, хто зводив Паїтіті. Місця сколів були жахливо нерівними, у стелі дірки, наче її рівняли динамітом, сама форма приміщення видавалась кричуще неправильною. Над входом під стелею висіла лампа, захищена ґратчастим забралом. Справа від входу стояли два переносні ліхтарі, на вигляд подібні до гасових світильників, якими користувалися шахтарі на початку минулого століття, але при уважнішому ознайомленні ставало зрозуміло, що ліхтарі електричні. Проте загалом світла лампи вистачало.

Вікон у кімнаті не було.

— Це ваше. — Амаро з нарочитою гостинністю обвів кімнату рукою. — Ваша «нора».

Через нерівності стін і підлоги було важко визначити, яку форму мала «нора» в плані: чи то прямокутник, чи то неправильний багатокутник. Левко на око визначив площу — двадцять п’ять — тридцять квадратних метрів, небагато, але їм чотирьом має вистачити. Від долівки до стелі (у найнижчих точках) було чотири метри. Лівіше за вимикачем світла він побачив ряд із чотирьох розеток.

— Нора… це точно, — пробурмотів Сьома.

— Вам зараз принесуть матраци й подушки, на яких спатимете. — Левко бачив, як сіпається око Амаро. — Біотуалети далі по коридору, в самому кінці. Там є й душ. Можете хлюпатися скільки влізе, води у нас достатньо. — Коротун надприродним чином розривав суть своїх слів з їхнім звучанням: тон і зміст сказаного разюче не пасували один одному. Він говорив нібито приємні речі, виявляв гостинність, але промовляв слова голосом, від якого мурашки бігли по спині. Тим самим голосом він міг розказувати засудженому до страти, де є туалет і душ, щоб той зміг справити нужду і востаннє помитись перед смертю. — Ліхтарі тут на випадок, якщо зникне централізоване освітлення, коли трапиться яка біда з генератором нагорі. — Він обвів поглядом бранців і, підсміюючися, сказав: — Ну, розташовуйтеся. Скоро прийде лікар і підлатає вас… студентики.

Перуанці вийшли.

Троє хлопців і дівчина не рухались, роззираючись і час від часу ловлячи розгублені погляди один одного. Печера була похмурою, гнітючою і… ворожою. Першим ворухнувся Семен. Хлопець пошкутильгав до стіни і обіперся на неї стіною.

— Нора… — ще раз прошепотів росіянин.

«Темниця», — подумав Левко.

— Хоч би вікна прорубали, — промовила Сатомі.

Слова глухо шурхотали в заллятій жовтим світлом порожнечі. Відлуння не було.

— Ми зараз далеко від зовнішньої стіни, — припустив Левко, — а з вікон товщиною двадцять метрів світла проходило б не більше, ніж крізь суцільний мур.

— Я буквально відчуваю, як стіни тиснуть на мене. — Японка з острахом обдивлялась стелю.

Невдовзі до «нори» спустились