Читати книгу - "Твердиня"

шестеро індіанців-мачігуенга, четверо з них принесли по матрацу, двоє тягнули оберемок подушок сумнівної чистоти. Їх ескортував озброєний перуанець, одночасно показуючи дорогу. Не виявивши зацікавлення, індіанці скинули ношу посеред кімнати і забрались геть. Перуанець ліниво поплівся за ними.

Левко і Ґрем розібрали принесені матраци. З двох спорудили подобу дивану, інші три склали біля стіни, наваливши на них подушок. Повсідалися (Сьома вмостився на «диван»).

Сатомі діставала колючку з вуха мулата, коли до приміщення зазирнув приємний на вигляд чоловік років сорока в шортах і футболці з відірваними рукавами. Поставивши біля ніг прозору упаковку з шістьма півторалітровими пляшками з водою, він постукав кулаком по кам’яному одвірку. Звуку з того не вийшло ніякого, але принаймні чоловік зобразив, що дотримується правил пристойності.

— Хелло! Дозволите зайти?

Ніхто не відповів. Чемно почекавши секунду-півтори, незнайомець вступив до «нори».

— Щось мені підказує, що вам потрібна моя допомога.

Побачивши чималу сумку з червоним хрестом на тлі білого кола, що висіла на шлейці, перекинута через праве плече чоловіка, Левко здогадався, що перед ними той, кого Джейсон назвав Ірландцем.

— Мене звати Мел Барр, я лікар. Я приніс вам трохи води, а ще… о-о-о… — Чоловік присвиснув, і цей свист стосувався Сьоми. Пов’язка на нозі росіянина частково розповзлася, відкривши страхітливу підпухлину. Мел скрушно похитав головою.

Сатомі не знати чого схлипнула.

— Ірландець? — обізвався Левко.

Чоловік, що вже починав лисіти і помалу запливав жирком через малорухливий спосіб життя, підштовхнув до центру приміщення упаковку з пляшками, а сам сів навпочіпки біля Семена.

— Так, Ірландець. Якщо вам так легше, називайте мене Ірландцем. — Не торкаючись, Мел роздивлявся розпухлу литку. Вдруге покрутив головою з боку в бік. — Кепські справи, друже. Кепські… Я спочатку підлатаю твоїх приятелів, а тоді займусь тобою. Потерпи.

Розкривши сумку з медикаментами, лікар моторно й вправно обробив і перев’язав (де це було необхідно) рани хлопців і дівчини, переконався, що в Левка не зламана щелепа, дав усім по дві таблетки аспірину і ще якесь легке знеболювальне. По тому піднявся і промовив, дивлячись на Сьому:

— Старайся не рухатись. Мені знадобиться півгодини, щоб усе підготувати, і потім я повернусь.

І зник у коридорі.

Хвилин п’ять хлопці мовчали. Левко рухав м’язами обличчя, згинав і розгинав руки, намагаючись позбавитись сверблячки продезінфікованої шкіри навколо ран.

— Він сказав неправду, — порушив мовчанку Сьома.

— Ти про Ірландця? — повернув голову Левко.

— Ні, — заперечив росіянин, — я про посивілого «комедіанта» з тераси — Джейсона.

— Не розумію тебе.

— Нас не відпустять. — Сьома скривив губи. — Подивись на це. — Показав долонею на литку. — Пройде щонайменше п’ять місяців, поки я зможу ходити. За цей час наші батьки здіймуть тривогу. Нас шукатимуть. Сумніваюсь, що знайдуть, адже навіть ті, хто знає, що ми поперлись у джунглі, не зможуть зайти так далеко.

— До чого ти хилиш?

— Чувак, ці люди переймаються конспірацією. Невже ти гадаєш, що нас відпустять через п’ять місяців? Ти не думав, що розповідатимеш батькам після повернення? Казочки, як ми заблукали у тропічному лісі? Так чи інакше, нам доведеться розповісти, де ми тинялися, у що втрапили. А ці хлопці, Лео, — Семен ткнув пальцем угору, маючи на увазі верхню терасу і всіх, хто на ній, — не настільки дурні, щоб не усвідомлювати: неможливо вигадати історію, котра правдоподібно покриє довбаних п’ять місяців. Якби нас збирались відпускати, то вже повантажили б у вертоліт і відвезли в Куско. Це півтори години льоту, не більше. Але цього не буде, бо Джейсон і К° страшенно бояться, щоб їх не викрили.

— Але ж нас не вбили і навіть намагаються підлікувати, — заперечив українець.

Сьома скептично хмикнув і знизав плечима.

— Про що ви говорите? — забурчав Ґрем. — Так, наче у нас є варіанти для дій. Ми в полоні і цілковито від них залежимо.

Росіянин парирував, не задумуючись:

— Варіанти завжди є. Ми маємо стати для них потрібними.

З коридору долинуло тупотіння. Хлопці позакривали роти, розуміючи, що то не може бути Мел Барр, оскільки лікар щойно їх покинув.

У вхідному отворі вирисувались три силуети. Перуанці. Ті ж самі, що конвоювали їх з нижніх рівнів Твердині на верхню терасу. Вони принесли наплічники і частину спорядження, мовчки поскладавши все у проході.

Щойно вартові пішли, Левко, Ґрем і Сатомі кинулись передивлятись речі.

— Ну що там? — нетерпляче витягував шию Семен. — Усе на місці?

— Ага, чекай і сподівайся, — буркнув Левко і перерахував: — Залишили твій нетбук, весь одяг, спальники, засоби гігієни, навіть телефони. — Хлопець витягнув батарею зі свого «Samsung’у», — але без sim’ок.

— Мій фотоапарат на місці, — додала Сатомі.

— А знімки? — поцікавився українець.

— Що знімки?

— Витерли?

— Їх там не було. SD-картка у мене в кишені.

— Добре, тримай при собі. — Левко продовжив інвентаризацію: — Лишили дещо з аптечки, зате забрали ножі, сокирку, ліхтарі, намет…

— Намет ми лишили в таборі, — підказав Ґрем.

— А, точно. Забув… Немає також газового балончика, GPS-навігатора і… паспортів.

Порившись у відділенні для паперів свого рюкзака, американець докинув:

— Авіаквитки теж відібрали.

— Знайшов проблему, — форкнув Левко, — у мене збереглись копії всіх квитків на флешці. — Хлопець поплескав себе по кишені, де лежав чорний USB-диск «Kingston», з яким ніколи не розлучався. — Проблема — дістатися туди, де ми зможемо ними скористатися.

— Є щось, що можна використати як зброю? — несподівано поцікавилася Сатомі.

Ґрем і Левко озирнули безладно накидану в проході купу речей і спорядження.

— Нічого…

Підготовка Ірландця зайняла більше часу, ніж він розраховував. Лікар повернувся до «нори» через сорок хвилин, принісши з собою каструлю з гіпсовим розчином, кілька мотків бинтів, хірургічні інструменти і сталеві шини. Вколовши Семену знеболювальне, Мел Барр вправив кістку і почав накладати справжній гіпс. Лице Ірландця при цьому лишалось кислим і невдоволеним.

— Перелом важкий, — з вибачливими нотками промовляв він до Сьоми. — Тобі слід було б зробити рентген, гарно порівняти кістку, вкрутити штифти, але це складна операція, і в тих умовах, що я маю, виконати її неможливо. Такі тут правила: хай що сталось, вирішуємо все самі. — Закусивши губу, Сьома пихтів, зі скам’янілою маскою відчаю спостерігаючи за роботою Ірландця. — Я зроблю все, що можу. Кістка зростеться, не переживай, але, боюсь, нога лишиться