Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

терпіти їх похмурий погляд, що в неї аж у голові закрутилося. Але тут Іван, випустивши її руку, підступив до старого Чайки і своїм словом урятував Марусю од дідових очей.

– Дядьку, – сказав він, – не дорікайте дівчині: я один винен і відповідаю за все недобре!

– Слухай, козаче! – відповів йому Чайка. – Недоброго тут немає ще нічого. Я не з тих, що, постарівшись, тільки й знають, що лаяти молодь за женихання. Я сам був козаком і знаю, що молодцеві сам Бог велить погуляти, поки не оженився. Не яка біда і дівчині постояти годину-другу з парубком, хоч би і вночі. Тільки всьому свій час. Ідемо ми з святого місця, то й гріх про женихання думати! Всі дні ще попереду: встигли б ще нагулятися у Вороніжі. Не годиться, не годиться, – провадив він, похитуючи головою. – Запам’ятай, що недобрий початок має і кінець недобрий.

– Дядьку!.. – сказав Іван.

– Так, так, козаче, – говорив віщий дід, не слухаючи його. – Як початок недобрий, то й кінець недобрий. Лукавий саме й шукає такого припадку. Його й треба стерегтися!..

– Неначе як на те ж, вбий його чад лихий! – вимовив бондар Омелько, що хитався на ногах, немов дерево од вітру, і нічогісінько не зрозумів з усієї цієї сцени.

– Пора спать, діти! – сказав Чайка. – Дай Боже, щоб на тім і кінець. Ходім, брате Омельку.

Всі розійшлись.

На другий день Іван і Маруся не знали, як перед дідові очі з’явитись; але старий, всупереч їх сподіванням, зустрів їх ласкаво і, здавалося, зовсім забув про вчорашню пригоду, і тільки, як почала бондариха нарікати на Марусю, що смутна сидить, він, мов невмисне, кинув увагу, що, може, вона цю ніч мало спала. Маруся зачервонілася вся, мов мак, але ніхто, крім Івана, не знав чому, бо ж і бондар Омелько нічого не пам’ятав з учорашньої пригоди.

Після сніданку бондар Омелько водив старого Чайку та Івана по хлівах та кошарах, а Маруся з дівчатами ходила дивитись до батуринського базару. Як верталися звідти, то старша бондарівна і каже їй:

– Сестрице, чи ти чула коли, що у нас в Батурині земля плаче?

– Чула про те ще в Вороніжі, – відказала Маруся. – От і гаразд, що нагадала. Де те місце?

– А от ходім, далі. Ми тобі покажемо. Тільки гляди, не дуже прислухайся, а то і вві сні снитиметься.

Пройшовши довгу вулицю, вони повернули праворуч і вийшли на цвинтар, що трохи торував над містечком. Маруся прилягла до землі і припала вухом. Спочатку нічого не було чути, і дівчина вже хотіла встати. Аж ось серединою землі пройшов ніби якийсь різкий вітер; глухий жалісний стогін протягся на велике віддалення і тугим зойком віддався на тім краю. А далі – чує Маруся – немов багато-багато голосів прокинулося від того зойку і понеслося з глибини землі вгору перемішаною хвилею. Кожної миті ця хвиля ставала виразніша; до неї приставали инші голоси, аж склалося нарешті щось ніби хор, але таке похоронне, таке жалісне, що Маруся не могла далі слухати і з жахом підвелася з землі.

– А що, сестрице, чула? – питалися бондарівни; але Маруся не одповідала й словом, і тільки як вийшла на вулицю, як повіяв на них прохолодою вітерець од Сейму, вона прийшла до пам’яті і запиталася в них – що то так тяжко побивається і плаче під землею?

– Ніхто того не знає, – відказала старша з бондарівен.

– Як, на ввесь Батурин ніхто не знає?

– Та не тільки на ввесь Батурин, а й на ввесь світ. Бо те диво сталося уже давно. Вже й людей тих немає, що знали. Кажуть тільки, що колись у Батурині була війна і велика пожежа, і багацько народу москалі побили, і відтоді кров християнська у землі плаче.

Нічого на те не відказала Маруся. Але таке нечуване диво запало їй в душу, і вона поклала собі при нагоді розпитатися про те в діда.

Як дівчата повернулися додому, обід уже був на столі. Пообідали, відпочили трохи та й почали знов лагодитися в дорогу.

Бондар Омелько з усією сім’єю виряджав гостей аж за Батурин. Там, зупинившися на могилі, старі випили по чарці вистоялочки, а молоді по шклянці меду, потім обнялися й розлучилися з різними по-задами та дорожніми побажаннями.

Пройшовши з півверсти, Маруся озирнулася і побачила, що на могилі стоять іще люди; та як спустилися в долину до річки, могили вже не видно стало.

Всі троє йшли спочатку мовчки, під напливом почуття розлуки з приятелями. Та потім старий Чайка почав говорити з Іваном про бондаря, розказував про давню з ним приязнь, а як у голові йому трохи брав хміль – хоч він і остерігався через край пити на дорогу, – то розмова дуже скоро набула того веселого невимушеного тону, в якому говорить, підгулявши, українець. Маруся, якій не йшов з голови батуринський цвинтар, уважаючи, що саме тепер і розпитатися в діда, непомітно вплела до розмови своє оповідання, як тужить земля в Батурині, – та й удалася до старого: чи не знає він, від чого це сталося.

Старий у роздумі понурив голову і з хвилину не відказував ні слова. Тяжке зітхання вирвалося йому з грудей.

– Від чого земля плаче? – перепитав він. – Не допитуйся у мене, дитинко, чого вона плаче… Багато лиха діялось тут у шведчину… Багато люду вигублено тоді у цьому ж таки Батурині!

Ще раз зітхнув віщий дід, та й до самого вечора йшов смутний та понурий. Іван і Маруся мовчали. Та коли прийшли в Кролевець, що вже верстов з тридцять зоставалося додому, та й завітали до кума Андрія, старий Чайка знов повеселішав і по кількох чарках знову став тим говірким Чайкою, яким був у бондаря Омелька.

Частина друга

І

Шумить, аж гуде славний Вороніж; та не од грому-бурі, а від веселих пісень та плясів. Гуляща юрба молоді, у місячному світлі, бурхливою хвилею котить по спустілих вулицях. Чути в ній дзвін музики, тупотіння танцю, різноголосий сміх та буйні голоси. А ще чутніше голос найбільших гультяїв, що, трохи відставши від гурту, виступали ордою, збивши набакир шапки, позакладавши руки в кишені свиток, дзвінко наспівували чумацьку пісню:

Ой грайте, музики, од двора до двора,

Да щоб не журилась стара ненька дома.

Від того голосу не то що розлягались воронізькі сади та левади, але і сам місяць на нього немов озивався. Дивне було його світло. Падаючи з небесної висоти на темні дерева, на низенькі