Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

клопотів. Він приймав полкові справи, звичайно, на тому рівні, що їх треба було приймати сотенному хорунжому, знайомився із сотенною і полковою старшиною, мандрував Брацлавщи-ною з метою відвідати кожного із сотні, хоругву якої відтепер повинен був нести в бій. Іноді за день доводилося проїхати верхи до сімдесяти – восьмидесяти верст, що вимотувало не менше, ніж свіжі ще в пам'яті запорізькі походи крізь безводні степи ногайців або Буджак.

З новими старшинами Іван зійшовся напрочуд швидко, майже без непорозумінь і абсолютно без жодної неприязні. Великою мірою тут, звичайно, відіграв авторитет покійного батька, але не залишилися поза увагою прямий і чесний характер Івана, а також високошановні в козацькому середовищі сила, військова майстерність і лютий норов під час бойовища, про які тут, як властиві Богуну, невідомо яким чином поповзли чутки. Очевидно, Іван був не єдиним у Брацлавському полку, кому простилися старі гріхи перед короною і хто зміг залишитися в реєстрі. Але про такі речі Іван не замислювався – не до того було. Як би воно не велося, полковник Крутій, окинувши поглядом струнку Іванову постать, лише хмикнув і розгонистим підписом завізував наказ про призначення «Богуна Івана Федоровича хорунжим Вороновицької сотні Брацлавського полку Його Королівської Милості війська Запорізького». Вже після того деякий час розмовляв з ним, поставивши кілька запитань щодо минулого Івана, причому події кінця 1637 року були дипломатично обійдені увагою розумного полковника.

– Не простий маємо час, але служити короні мусимо, козаче. Тож забувай низове вільнодумство і будь поміркованим. Що ж до хоробрості твоєї сумнівів не маю жодних. У такого батька повинен бути хоробрий син. Служи, а там Бог підкаже, як нам усім бути…

І Богун, схиливши голову, погоджувався. Де й подівся той запальний юнак, який п'янів від свідомості свободи, кидаючись у бій під знаменами Тимошівського куреня? Далеко заховався за міцно стисненими зубами і поглядом сталевих очей.

А час, як сказав мудрий полковник Крутій, був дійсно не простим для козацтва. Не простим, якщо не сказати більшого. Фактично Річ Посполита залишила козаків поза законом як клас, скоротивши і без того куций реєстр ще на тисячу двісті чоловік. Решті ж, котра не увійшла до реєстру, було поставлено за умову, як це траплялося неодноразово раніше, підкорятися староствам і повітам.

Одвічні землі православної козацької шляхти цілком безнаказано перетворювалися на магнатські фільварки, а самі дідичі втрачали волю і ставали залежними хлопами польських панів.

Дуже скоро Іван Богун повинен був пережити ще один злам – сумнозвісну екзекуцію на Масловому Ставу. Він поклав свою, передану батьком хоругву на сиву кригу поряд з рештою клейнодів козацького війська, підкорюючись наказу полковника Крутія, тамуючи жагу помсти, позираючи в жерла гармат Потоцького, котрі вишикувалися рівними рядами, готові довершити почате в Боровиці й Голтві. Він зробив це. І не він один – уся генеральна військова старшина не могла підвести очі. Мовчки вислуховувала королівські універсали, у яких знищувалося те, що кількасот років було козацькими привілеями, козацьким військом, спробою зберегти незалежними від польсько-литовських завойовників традиції українського воїнства. Заборонялися вибори гетьмана. Заборонялося проведення рад, обрання старшини і проведення судочинства за батьківським звичаєм. Заборонялися походи на Крим і в море без дозволу на те польських комісарів, заборонялося все, що могло бодай найменшою мірою показати козакам, що вони є самостійним формуванням у складі коронного війська. Але, бачить Всевишній – усе це було менш принизливим для Богуна, аніж отримати батькову хоругву назад з рук польських комісарів. Тих, з котрими він чесно схрещував під Кумейками свій лицарський меч і не був переможеним. У розпаленому, бунтуючому від несправедливості мозку Івана чулися слова покійного батька: час неодмінно настане. Так, він настане. Він настане, або увесь світ полетить шкереберть!

А поки що… Ще болючими були рани від нанесених ляхами поразок Павлюку та Остряниці, тоді як кварцяне військо заходилося залізною рукою викорінювати вщент будь-які прояви співчуття бунтівникам серед одвічно неспокійного населення України. Під керівництвом маститого французького інженера Гійома Лавасера де Боплана відбудовувалася зруйнована Сулимою Кодацька цитадель, здіймала знову свої мури, аби розірвати зв'язок вільнодумного Запоріжжя з більш спокійними воєводствами. Кривавими річками позначив свій шлях Самуїл Лащ, з прискіпливістю ката виконуючи каральну експедицію селами і містечками, котрі мали біду підтримати виступ безталанного Остряниці на Черкащині, Полтавщині і Брацлавській землі. Сморід палаючого житла і виття жінок під шибеницями скатованих на смерть чоловіків вкотре диявольською музикою позначили шлях коронного стражника. Десятилітня «Золота доба» Речі Посполитої починалася з кривавих річок, стогону козацтва і православної церкви, за яку взялися одразу ж після зломлення останнього. Слабка надія відновити в Україні православну ієрархію, скасовану ще під час сумнозвісного Брестського собору в 1596 році, що її було подано в часи Петра Сагайдачного, почала пригасати, як пригасає слабкий вогник під час негоди. Рим усе більшими темпами поширював свою експансію на схід, заручившись в Україні підтримкою Уніатської церкви. А головним чином, це стало наслідком військових перемог Польщі, колишньої православної шляхти і козацької старшини. Процес полонізації захопив навіть частину козацької сіроми і поспільство. Він іноді сягав неймовірних розмірів. Старовинні роди української шляхти, які вели свої родоводи від великих руських князів, забували рідну мову і віру своїх предків. Віддавали своїх дітей до єзуїтських колегіумів, а самі переходили на латинський обряд, не забуваючи з піною на вустах ганьбити все українське. Не відставало від них і реєстрове козацтво, тож немає нічого дивного, що вже на початку сорокових років сімнадцятого сторіччя більша частина козацького війська ополячилася. Того війська, яке двадцять з гаком років тому Сагайдачний назвав Запорізьким і вписав у реєстр Київського Богоявленського братства як найпалкішого поборника святої православної церкви. Утім, таке швидке ополячення тут було скоріше наслідком вдалого, як для польської корони, складення реєстрів після придушення останніх виступів. Козацьке воїнство перетворилося, скоріше, на небагаточисельні підрозділи легкої кінноти коронного війська, які втратили будь-яке стратегічне значення на теренах Речі Посполитої. І хоч офіційними польськими істориками тим подіям в Україні надається значно менше значення, аніж вдалим політичним рішенням у стосунках з Оттоманською Портою і Шведським королівством на той час, але… Лише десять літ було даровано Польщі, аби прожити їх у мирі та спокої. А на обрії вже поставали прийдешні події, які мали до основи струснути наймогутнішу державу Європи епохи Ренесансу. І зароджувались події ті не в конаку османських султанів, не в залах палацу Габсбургів чи короля Швеції. Вони назрівали в Україні. Побитій і придушеній залізною рукою кварцяної армії, але не зломленій. А серед споляченої генеральної старшини козацького