Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

нього такої ніжности й самовідданости, яких досі йому дуже й дуже бракувало. Він пригадував — так пригадують, буває, надзвичайно прозору хмарину, що пропливає в небі, — окремі хвилини їхнього спільного перебування в батьківському домі, які вже були тим царством. «Можливо, суть Тисячолітнього царства й полягає саме в наростанні цієї сили, яка спершу виявляється, лише коли разом опиняються двоє, а тоді розростається до бурхливого єднання всіх?» — подумав він трохи збентежено. Він знову пригадав свою «історію з пані майорихою» і спробував знайти пояснення в ній. Поминувши любовні фантазії, незрілість яких і стала причиною тієї помилки, Ульріх зосередив усю свою увагу на сторожких почуттях добра й святобливости, на які був здатний тоді в своїй самотності, і йому видалося, що мати чиюсь довіру й прихильність, жити задля когось іншого — це, мабуть, до сліз зворушливе щастя, таке саме прекрасне, як розпашіле занурення дня у вечірній супокій, і воднораз трохи розпачливо-безрадісне й душевно принишкле. Бо іноді власний намір уже здавався йому навіть смішним — як ото домовленість двох старих парубків з’їхатися й жити разом, і з таких проблисків уяви він відчував, як мало придатна ідея добродійної братської любови для того, щоб наповнити його життя. Досить-таки байдуже він зізнався собі, що на їхні з Аґатою взаємини від самого початку лягла важка тінь чогось такого, що було чуже суспільству. Не лише справи з Гаґауером і заповітом, а й усе емоційне забарвлення свідчило про якусь затятість, і в цьому братанні було, безперечно, не більше любови одного до одного, ніж осоруги до решти світу. «Ні! — подумав Ульріх. — Хотіти жити задля когось іншого — це не що інше, як банкрутство егоїзму, що тут-таки, по сусідству відкриває нову крамницю, тільки тепер уже з компаньйоном!»

Насправді його внутрішня напруженість, попри це блискуче відточене зауваження, минуло свій апогей уже тієї миті, коли він спокусився перенести невиразне своє внутрішнє світло до невеличкого земного світильника; і коли з’ясувалося, що то була помилка, намір пошукати якого-небудь рішення вже вивітрився йому з голови, і він з готовністю забув про нього. Неподалік саме зіткнулися двоє чоловіків і заходились обзивати один одного останніми словами, ладні вже дати волю рукам, і Ульріх почав спостерігати за цими двома з новою цікавістю, а тільки-но від них відвернувся, погляд його наштовхнувся на погляд жінки, що нагадував повну квітку, яка погойдується на стеблині. У тому приємному настрої, що його навіюють почасти почуття, почасти спрямована назовні увага, він усвідомив, що ідеальну вимогу любити ближнього свого реальні люди виконують двома етапами: перший полягає в тому, що таких як сам людей не можеш терпіти, а другий залагоджує справу тим, що з одною їхньою половиною вступаєш у сексуальні стосунки. Не довго думаючи, Ульріх через кілька кроків вернувся й рушив за жінкою; сталося це ще суто машинально, як реакція на доторк її погляду. Він бачив попереду її постать під сукнею, неначе велику білу рибину під самісінькою водяною поверхнею. Йому хотілося рішуче, по-чоловічому запустити в неї гарпуном і подивитись, як вона тріпатиметься на ньому, і в цьому було не менше відрази, аніж бажання. За якимись ледве помітними ознаками він здогадувався: ця жінка знає, що він слідкує за нею, і не має нічого проти цього. Він намагався збагнути, яке місце в суспільній ієрархії вона посідає, і спинився на верхівці середнього класу, де достеменно визначити становище важко. «З родини комерсантів? Чиновників?» — питав він себе. Але самовільно спливали найрізноманітніші образи, зокрема й аптеки: він відчув нуднувато-солодкуватий запах, що його приносить додому її чоловік; густу атмосферу дому, де вже й сліду не лишилося від того трепету, з яким щойно спалахнув, осяявши її, злодійський ліхтар квартирного злодія. Безперечно, це було огидно й усе ж таки ганебно-спокусливо.

І поки Ульріх і далі простував услід за жінкою, насправді боячись, що вона затримається перед однією з вітрин і змусить його або по-дурному потюпати далі, або забалакати до неї, щось у ньому все ще ніяк не могло вгамуватися й забутись. «Чого, власне, Аґата може хотіти від мене?» — вперше спитав він себе. Ульріх цього не знав. Він, либонь, припускав, що це мало бути приблизно те саме, чого він хотів би від неї, але підстави так гадати в нього були суто емоційні. Хіба ж не мав він дивуватися тому, що все вийшло так швидко й несподівано? Крім кількох дитячих спогадів, він про неї нічого не знав, а ті дрібниці, про які довідався, — наприклад, про вже кількарічні взаємини з Гаґауером, — припали йому скоріше не до смаку. Пригадав він тепер і ті дивні вагання, майже внутрішній опір, з якими по приїзді підходив до батьківського дому. І раптом у голову йому закралася думка: «Мої почуття до Аґати — всього-на-всього вигадка!» У чоловіка, який постійно прагне чогось іншого, ніж його оточення, міркував він знов уже серйозно, в такого чоловіка, який завжди відчуває лише неприязнь і ніколи не доходить до приязні, звичайна доброзичливість і людське тепло, мабуть, легко розкладаються й розпадаються на холодну твердість, над якою зависає туман знеособленого кохання. «Ангельського кохання», — назвав він його колись давно. Можна також сказати: «Кохання без партнера», — подумав він. — Або з таким самим успіхом: «Кохання без статевої основи». Тепер узагалі кохають лише коханням статевим. Ті, котрі одне одному рівня, не терплять одне одного, а на статевому перехресті кохають одне одного з чимдалі більшим спротивом проти переоцінки цієї неминучости. А ось ангельське кохання позбавлене й одного, й другого. Це — кохання, вільне від протиборств соціальних і сексуальних антипатій. Воно повсюди відчувається поряд із жорстокістю нинішнього життя, і його воістину можна назвати сестринською любов’ю доби, в якій нема місця для любови братерської.

Так він сказав собі й роздратовано здригнувся.

Та хоч Ульріх зрештою й дійшов такого висновку, водночас і час від часу він мріяв про жінку, геть недосяжну. Її образ мрів перед ним, як дні пізньої осени в горах, коли у повітрі витає якась смертельна знекровленість, а барви палають гарячою пристрастю. Перед очима в нього стояли блакитні далечі, безкраї у своєму загадковому багатстві відтінків. Він зовсім забув про жінку, яка справді простувала перед ним, був далекий від будь-яких жадань і, можливо, близький до кохання.

Його думки розвіяв лише погляд іншої жінки, який затримався на ньому, — погляд, схожий на погляд тої першої, тільки не такий зухвалий і ситий, а по-світському делікатний, мов