Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

Останнє було відповіддю на заперечення кадета Біґлера з приводу того, що він дістав у канцелярії штабу бригади залізничний маршрут, і цей спосіб подорожування здався йому набагато зручнішим, враховуючи слабкість його прямої кишки. Кожна дитина знає, що автомобілі не мають обладнання для таких речей. Не проїдеш і 80 кілометрів, як напустиш у штани.

Біс його знає, як воно сталося, але автомобільна тряска з початку виїзду не мала жодного впливу на Біґлера. Поручник Дуб аж гопки плигав, що йому не вдається здійснити свій план помсти. Річ у тім, що коли вони виїздили, поручник Дуб подумав: «Зачекай-но, кадете Біґлере, хай тільки тобі припече, ти помиляєшся, коли думаєш, що я накажу зупинитися».

Розвиваючи цей план, він і почав, наскільки дозволяла швидкість, з якою машина ковтала кілометри, приємну розмову про те, що військові автомобілі з визначеним маршрутом не сміють ніде зупинятись, щоб не марнувати бензину.

Кадет Біґлер на це дуже справедливо зауважив, що коли автомобіль десь на когось чекає, то він взагалі не потребує ніякого бензину, бо шофер виключає мотор.

— Але якщо він має, — вперто продовжував Дуб, — кудись приїхати в означений час, то він не сміє ніде зупинятися.

З боку кадета Біґлера вже більше не було жодних реплік. Так вони різали повітря більше, як чверть години, аж нараз поручник Дуб відчув, що в нього здувся живіт і треба було б зупинити автомобіль, залізти у канаву, спустити штани і випорожнитись. Він тримався, як герой аж до 126-го кілометра, але далі не витримав і почав енергійно смикати шофера за плащ, вигукуючи йому просто в вухо: «Halt!»

— Кадете Біґлере, — сказав ласкаво поручник Дуб, швидко вистрибуючи з автомобіля і спускаючись у канаву. — Тепер ви теж маєте добру нагоду…

— Спасибі, — відповів кадет Біґлер, — я не хочу даремно затримувати автомобіль.

І кадет Біґлер, якого теж приперло по саме нікуди, вирішив про себе, що радше накладе у штани, ніж змарнує таку чудову нагоду скомпрометувати поручника Дуба.

Поки доїхали до Жовтанців, поручник Дуб ще двічі зупиняв автомобіль, а після останньої зупинки сказав Біґлерові зі своєю звичайною упертістю:

— Я їв на обід біґос по-польськи. З батальйону відправляю телеграфну скаргу в бригаду: зіпсована капуста і непридатна для їжі свинина. Нахабність кухарів переходить усі межі. Хто мене ще не знає, той мене ще пізнає.

— Фельдмаршал Ностіц-Рінек — краса і гордість резервної кавалерії, — відповів на це кадет Біґлер, — видав книжку «Was schadet dem Magen im Kriege»[183], в якій не рекомендував під час воєнних злигоднів і різних нестатків взагалі їсти свинину. Кожна нестриманість під час походів шкодить.

Поручник Дуб не відповів на це ні слова, тільки подумав: «Я цю вченість виб’ю тобі з голови, каналіє». Але потім розміркувавши, все ж таки відповів Біґлерові на це не зовсім розумним запитанням:

— Отже, ви думаєте, кадете Біґлере, що офіцер, в порівнянні з яким ви мусите відповідно до свого чину вважатися його підлеглим, не в міру їсть? Чи не хотіли ви часом, кадете Біґлере, сказати, що я обжерся? Дякую вам за цю грубість. Будьте певні, кадете, я з вами ще порахуюсь. Ви мене ще не знаєте, але коли пізнаєте, то тоді згадаєте поручника Дуба.

На останньому слові він мало не перекусив собі язика, бо якраз в цю мить вони перелетіли через якусь яму. Кадет Біґлер і на це нічого не відповів, що знову розсердило поручника Дуба, і той грубо запитав:

— Слухайте, кадете Біґлере, я сподіваюсь, що вас вчили відповідати на запитання свого начальника?

— Звичайно, — сказав кадет Біґлер, — в статуті є таке місце, але треба все ж таки спочатку розглянути, в якому стосунку ми перебуваємо один до одного. Наскільки мені відомо, мене ще нікуди не приділили, і тому зовсім недоречно говорити про мою безпосередню підлеглість вам, пане поручнику. Найважливіше, однак, те, що відповідати на запитання старших офіцерів необхідно, але в тих випадках, коли вони стосуються службових справ. Ми з вами обидва сидимо у автомобілі і не являємо собою жодної бойової одиниці, що бере участь у якійсь певній воєнній операції. Між нами не існує жодних службових стосунків. Ми обидва їдемо до своїх підрозділів, і відповідь на ваше запитання: чи не хотів я сказати, що ви обжерлися, пане поручнику, аж в ніякому разі не була б службовою.

— Ви вже скінчили? — заверещав поручник Дуб. — Ви…

— Так, — твердим голосом заявив кадет Біґлер, — і не забудьте, пане поручнику, те, що між нами сталося, очевидно, розглядатиме офіцерський суд честі.

Поручник Дуб майже знепритомнів від злості і шаленства. Він, коли було розхвилюється, починає говорити ще більші дурниці і нісенітниці, ніж тоді, коли буває спокійний. Тому він пробурмотів:

— Вашу справу вирішуватиме військовий суд.

Кадет Біґлер, скориставшись цією нагодою, щоб зовсім добити поручника Дуба, сказав йому дуже приязним тоном:

— Ти, колеґо, жартуєш.

Поручник Дуб гукнув шоферові, щоб той зупинив машину.

— Один з нас мусить іти пішки! — забелькотів він.

— Я їду, — відповів на це спокійно кадет Біґлер. — А ти, колеґо, роби як знаєш.

— Їдьте далі, — немов у нестямі загорлав поручник Дуб шоферу і загорнувся, сповнений гідності, в тогу мовчання, як Юлій Цезар, коли до нього наблизились змовники зі стилетами, щоб його заколоти.

Так вони приїхали до Жовтанців, де натрапили на сліди свого батальйону.

***

Тоді як поручник Дуб і кадет Біґлер сперечалися на сходах, чи має право нікуди не призначений кадет претендувати на ліверну ковбасу з тієї кількості, яка припадає на офіцерів окремих рот, внизу у кухні всі були ситі, порозлягалися на широких ослонах і варнякали про всяку всячину, пихкаючи при цьому з люльок, як пароплави.

Кухар Юрайда оголосив:

— Я сьогодні, щоб ви знали, зробив надзвичайний винахід. Думаю, це призведе до певного перевороту в куховарстві. Ти, Ванєку, певно, знаєш, що в цьому проклятому селі ніде не можна було дістати майорану до ліверних ковбасок.

— Herba majoranae[184], — сказав фельдфебель-рахівник Ванєк, пригадавши свою аптекарську професію.

— Важко збагнути, — вів Юрайда далі, — як людський розум умудряється за найскрутніших умов знаходити найрізноманітніші можливості. Перед ним тоді немов відкриваються нові обрії, і він починає винаходити найнеймовірніші речі, про які людству до цього часу й не снилося… Отже, шукаю я по всіх хатах майоран, бігаю, розпитую, пояснюю, що воно й до чого…

— Тобі треба було описати його запах, — відізвався з лавки Швейк, — ти повинен був сказати, що майоран пахне, як пляшечка з чорнилом, коли його понюхати у тихій алеї квітучих акацій