Читати книгу - "Республіка Шкід"

Неси порожні тарілки, швидко! — накинувся на неї Японець.

Тим часом Купець, не маючи мужності відступити від ролі, усе так же сумно кликав:

— Мотре! Подавай на стіл, Мотре! Неси на стіл.

Усі глядачі в залі співчували Офеибаху, який попав у таку халепу, і полегшене зітхання почулося в рядах, коли одноока Мотря, грюкаючи порожнім посудом, нарешті показалася на сцені. Спектакль вирівнявся. Грали хлопці пристойно, і глядачі були задоволені.

У другій дії, проте знову сталася заминка.

До штабу червоних прийшла шпигунка. Сцена зображала сутінки, коли Сашко Пильников, одягнений у капелюшок з пером, таємниче з'явився перед глядачами. Він прошипів диявольським голосом про кінець володарювання червоних і підбіг до карти.

— Ага, план наступу, — хрипко пробурмотів він.

Глядачі завмерли, пильно стежачи за підступною лазутчицею з табору білих. Тут Сашкові треба було дістати коробку і, черкнувши сірником, при його світлі розглядати план. І ось у вирішальну мить він раптом згадав, що сірники у нього під спідницею, в кишені штанів.

Сашко похолов, але роздумувати було ніколи, і, в думці назвавши себе йолопом, він поліз у кишеню. Зал ахнув, злякавшись такої непристойної поведінки шпигунки. Але всі одразу ж заспокоїлися, побачивши під спідницею знайомі чорні штани.

Інцидент минув благополучно, але, граючи далі свою роль, Сашко раптом почув за лаштунками дуже виразний голос Япончика:

— Хіба я не казав, що Сашко — круглий ідіот?

Третя дія пройшла без будь-яких ускладнень, і п'єса закінчилася.

Концертний відділ відмінили, бо Кальмот рознервувався і порвав на мандоліні всі струни, а його номер був головний.

Після спектаклю гостей повели до стола, де на них чекали вечеря і чай з бутербродами та булками.

І тут шкідці показали свою стійкість. Вони зголодніли, але трималися бадьоро. Зворушливо було спостерігати, як напівголодний вихованець, ковтаючи слину, гордо пригощав свою матусю.

— Їж, їж. У нас щодо цього благополучно. Харчів вистачає.

— Любий, а чого ж ви не їсте? — співчутливо запитувала мати, але сип твердо й невимушено відповідав:

— Ми ситі. Ми вже поїли. О! По горло…

Бенкет закінчився. За час вечері із залу повиносили меблі, і під звуки рояля почалися танці.

Шкідці любили танцювати — і танцювали з смаком, а особливо добре танцювали сьогодні, коли серед запрошених було десять чи дванадцять вихованок із сусіднього дитбудинку. Всі вони були нарозхват і танцювали без відпочинку.

Після вальсу пішов падепатинер, потім тустеп, а за тустепом знову вальс.

Кружляли, натирали підлогу підметками казенного взуття і піднімали цілі хмари куряви.

Минула вже друга година ночі, коли Вікмиксор нарешті замкнув на ключ кришку рояля.

Гості розходилися, молодші пішли спати, а старші, випросивши дозвіл, шумною, веселою юрбою пішли проводжати вихованок.

Разом з ними вийшли Янкель і Пантелєєв. Вони взяли у Вікмиксора дозвіл піти у відпустку й були надзвичайно задоволені.

На вулиці було не по-осінньому тепло.

Біля воріт обоє відокремились од інших і не поспішаючи рушили проспектом. Під ногами хрускотіла підмерзла вода, підбори лунко стукали на щербатих плитах. О третій годині на вулиці тихо й порожньо, і сламникам особливо приємна ця тиша. Сламникам добре.

Все у них тепер іде так гарно, а найголовніше — у них є два червінці, з якими вони в будь-яку мить можуть вирушити в Одесу чи в Баку на кінофабрику.

Підмерзлі калюжі похрускують під ногами.

Подекуди ще спалахують непогашені ілюмінації Жовтневого свята.

Подекуди горять маленькі п'ятикутні зірки з серпами й молотами. Тихо…

ПТАШЕНЯТА ВКРИВАЮТЬСЯ ПІР'ЯМ

З відпустки. — Янкель у біді. — Їдьмо. — Розмова в кабінеті. — Останнє прости. — Пташенята відлетіли.

Курчатко смажене,

Курчатко парене

Пішло по Невському гулять.

Його піймали,

Арештували

І наказали розстрілять.

Янкель не йде, а танцює, посвистуючи в такт своїм крокам.

Щось йому сьогодні особливо весело й легко. Не лякав навіть і те, що сьогодні — математика, а він нічого не знав. Заряд радості, веселощів лишився від свята. Добре пройшло свято, і спектакль удався, і вдома весело відпускний час пролетів,

Я не совєцький,

Я не кадецький,

Мене неважко роздушить.

Ах, не стріляйте,

Не убивайте –

Курчатка тоже хочуть жить.

Підбори постукують, акомпануючи мотиву, і Янкель зовсім непомітно проходить захололі від паморозі ранкові сонні вулиці. Минуло свято. На бруківці вже видно нові свіжі подряпини від важких коліс ломових возів, і люди знову біжать по тротуарах, заклопотані й буденно сірі. Янкель теж хоче настроїтися на буденний лад, починає думати про уроки, але з того нічого не виходить — губи все наспівують своє:

Курчатко дуте, у

В постоли взуте,

Пішло по Невському гулять…

Ось і Шкіда.

Бадьоро піднявся сходами, смикнув дзвінок.

Ах, не стріляйте,

Не убивайте…

— А-а-а! Янкель! Ну, брат, ти влип!

Курчатка тоже хочуть жить…

Янкель обірвав пісню. Щось нехороше, гірке підкотилося до гортані, коли він побачив злякане обличчя чергового.

— Що таке?

— Буза!

— Яка буза? Що? В чому річ?

Янкель занепокоєний, він хоче запитати, але черговий уже зник на кухні…

Побіг у клас. Відчинив двері і спинився, оглушений ревінням. Стривожений клас гудів, метався, обурювався. Побачивши Янкеля, кинулися до нього:

— Буза!

— Скандал!

— Ковдри поцупили.

— Вікмиксор лютує.

— Тебе жде.

— Ти відповідаєш!

Ще нічого не розуміючи, Янкель пройшов до своєї парти, сів на лаву… Тільки тут йому розказали все по порядку. Він пішов у відпустку, сцени не прибрали, ковдр ніхто кастелянші не здав, і вони лишилися висіти, а вчора Вікмиксор наказав зняти ковдри і віднести їх у гардероб. З десяти було тільки вісім. Дві зникли безслідно.

Новина приголомшила Янкеля. Як і не було веселого настрою, губи вже не співали «Курчатка». Роззирнувся навкруги. Побачив Пантелєєва і спитав безпорадно:

— Як же це?

Той мовчав.

Раптом клас розсипався по місцях і затих. До кімнати ввійшов Вікмиксор. Він був насуплений і нервово кусав губи. Побачивши Янкеля, Вікмиксор підійшов до нього і, розтягуючи слова, промовив:

— Зникли дві ковдри. За пропажу відповідаєш ти. Або до вечора ковдри буде знайдено, або я стягуватиму з тебе чи з батьків вартість украденого.

— Але, Вікторе Мик…

— Ніяких але… Крім того, за халатність тебе переведено в п'ятий розряд.

У класі стало тихо, і чутно було, як гнівно стукотіли підбори Вікмиксора за дверима.

— Ось тобі й «курчатко смажене», — буркнув Японець, але ніхто не підхопив його жарту. Всі мовчали. Янкель сидів, опустивши голову на руки, зігнувшись і торкаючися гарячим лобом верхньої дошки парти. Обличчя його не було видно.

♦