Читати книгу - "Сивий Капітан"

справ, мав стати могилою «Люцифера». То Сивий Капітан безжалісно винищував інші броньовики, позбавлені захисту, безпорадні і нерухомі…

Саме тоді головний інспектор, не пам’ятаючи себе від страху, обережно відчинив важкі двері броньовика і вислизнув з нього. Слідом за ним видряпався й водій, з розбитим до крові обличчям. Обидва вони довго бігли серед кущів, налітаючи наосліп на стовбури дерев, падали, підіймалися і знов бігли геть з жахливого лісу, геть від «Люцифера», бігли, доки ще несли їх ноги, забувши про все на світі, крім одного: втекти, втекти якомога далі, сховатися, не бачити і не чути-нічого…

І тільки ранком, коли головний інспектор добрався, обідраний і залитий кров’ю, до найближчого поліцейського поста, він недоладно, уривчасто розповів про те, що відбулося вночі на його очах, про загибель панцерників, про всю велику операцію, яка закінчилася цілковитим провалом. Тільки з рапорту цього чоловіка, який випадково врятувався і уникнув неминучої смерті, і можна було встановити незаперечні факти, що стосувалися ще одної, чергової невдачі, провалу задумів генерала Альдумеро да Хураніто…

Розділ вісімнадцятий

1. ХАЙ ВАЛЕНТО ЗРОЗУМІЄ ВСЕ!

Нічні події не пройшли безслідно і для "Люцифера".

Але перед тим, як говорити про це, слід було б задуматися, яким чином Сивий Капітан при всій його проникливості й запобігливості припустився такої разючої помилки, такої неприпустимої недбайливості? Адже, спинивши «Люцифер» у лісі, бодай і глухому, бодай і безлюдному, збоку від проїжджих шляхів, де за десятки кілометрів не було ніяких населених пунктів, він захопився промовою до населення і не вжив заходів від раптового нападу. На верхній палубі «Люцифера» цього разу не чергував вартовий спостерігач, що раніше було обов’язковим під час кожної зупинки десь у глибині країни. Навіть найвипробуванішу електромагнітну завісу, яка охороняла б машину від куль і спиняла дію моторів ворогів, не було включено. Чим пояснити все це?

Невже хитромудрий павук, генерал Альдумеро да Хураніто мав рацію, розраховуючи на те, що успіхи, здобуті в попередніх сутичках з поліцією і військовими частинами, присплять пильність Ернана Раміро, позбавлять його звичайної обережності і полегшать полювання на нього? Адже треба визнати, що цієї ночі лише щастя врятувало «Люцифер» від загибелі і знищення. Досить було одному тільки розривному снарядові з броньовиків влучити, і він учинив би такі пошкодження всередині машини, що після того її можна було б безборонно знищити вкінець. Одна лише обставина врятувала цього разу «Люцифер» і самого Ернана Раміро: це те, що навколо автомобіля був густий ліс, а головний інспектор, що керував карною операцією, не наважився підійти ближче. Замість того, щоб завдати непоправної шкоди автомобілю і вивести його одразу з ладу, снаряди влучали в дерева. Затримка дала змогу Сивому Капітанові включити електромагнітну завісу, спинити двигуни броньовиків і знешкодити гармати. Бо інакше…

А втім, як ми вже сказали, ця сутичка все ж таки не пройшла для «Люцифера» безслідно.

Кілька осколків розривних снарядів, що вибухали, влучивши в ближчі дерева, пошкодили оболонку корпусу машини. Ті пошкодження, не дуже значні, бо суто зовнішні, досвідчені майстри з команди полагодили ще до ранку.

Але один осколок пробив заслінку ілюмінатора і самий ілюмінатор кабіни керування і поранив руку Ернана Раміро.

Бризнула кров. Не втрачаючи присутності духу, Сивий Капітан здоровою рукою включив електромагнітну завісу, подав команді тривожний сигнал. Валенто Клаудо, що вбіг до кабіни на виклик Капітана, одразу ж прийняв керування «Люцифером». Ернан Раміро мовчки, люто зціпивши зуби, перев’язав поранену руку і став біля пульта керування, відсторонивши Валенто Клаудо. І так само мовчки, холоднокровно і безжально розстріляв виявлені військові панцерники своїми страшними електричними снарядами.

А тоді Капітан знов передав керування «Люцифером» Валенто Клаудо і пішов до своєї каюти. В дверях він промовив холодно, крізь зуби:

— Так буде і далі. Якщо і цього їм мало, якщо й тепер вони не зважать на мої вимоги і не підкоряться, я ще ясніше доведу їм, що таке справжня могутність!

Крізь відчинені двері своєї каюти Олесь почув ці слова. І ще він помітив, як Ернан Раміро, проходячи коридором, трохи повернув голову і невидющими очима поглянув у його бік. У юнака раптом виникло рішення, хоч від цього і закалатало враз шаленими ударами серце:

"Якщо він щось скаже, хоч на мить спиниться, я спробую викласти все, що думаю. Хай буде, що буде! Я повинен розповісти Капітанові, повинен!"

Та Ернан Раміро, мабуть, не помітив Олеся. Його невидющий погляд сковзнув далі. Бліде обличчя було застиглим, як гіпсова маска. Капітан був занурений в роздуми, для нього зараз наче нічого й не існувало, крім власних думок. І юнак не наважився нічого сказати…

Та хіба ж можна сподіватися, що він згодиться вислухати? А коли б і згодився, що важитимуть для нього слова хлопця, якого він із жалості залишив при собі?.. Ні, в таку можливість трудно було повірити. І все ж таки…

Олесь визирнув з каюти. В коридорі немає нікого. Капітан, мабуть, зараз відпочиватиме. До кабіни, де чергує біля пуль7 та Валенто Клаудо, він найближчим часом не повернеться, тим більше, що в нього поранена рука. Валенто, милий Валенто, хоч ти й відмовився тоді говорити, але ж не може бути, не може, щоб і на тебе це не впливало! В тебе щире серце, ти добрий, чесний і чутливий, нам треба, конче треба поговорити з тобою, саме з тобою!

Тихими кроками Олесь пройшов коридором і зазирнув крізь прозорі двері кабіни керування.

Ось він, Валенто, у своєму незмінному синьому комбінезоні, той самий Валенто, який так лагідно схилявся над ліжком Олеся і весело, щиро розмовляв з ним, утішав і підбадьорював юнака в тяжкі години, коли Олесь був таким безпорадним. Валенто, дорогий, не відмовся й зараз бути таким самим другом, ти ж не міг змінитися, як Капітан! А якщо ти й справді так любиш Капітана, як говорив, тоді й тобі мусить бути боляче, тоді й ти мусиш без побоювань зробити все для того, щоб вплинути на Капітана, який помиляється, незважаючи на свій світлий розум…

Валенто озирнувся. На його широкому обличчі з’явилася радісна посмішка.

— Олесю, ти? — мовив він. — Заходь, заходь.

Юнак увійшов. Він не знав, з чого починати. Звичайно, значно краще було б, коли б ця розмова виникла якось сама собою, під час тих невимушених дружніх розмов у маленькій каюті, які так любив Олесь і де так легко говорилося про все. Але годі й думати про дозвілля в цій напруженій обстановці, коли на кожному кроці чекають небезпеки, коли навколо робиться таке, що