Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

182
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 82 83 84 ... 102
Перейти на сторінку:
хитрість з боку відступаючих дикунів нас і засмутила, і здивувала. Спершу ми вирішили, що дикуни перехитрили нас, що ми загубили слід ворога і що нам не вдасться помститися. Знайшлися навіть такі, хто заговорив про марність подальшого переслідування. Інші вважали, що потрібно повернутися. Довелося знову розпалювати жагу помсти, виступаючи з промовою. У цю критичну мить втрутився старий Гікмен і знову запалив наші згасаючі надії, підняв настрій у загоні. Я зрадів, коли він заговорив.

– Сьогодні вночі, хлопці, ми їх точно не наздоженемо, – він говорив останній, після того, як усі висловилися. – При денному світлі ми не можемо перебратися через цю рівнину – надто вже вона велика. Я б краще зробив зайві двадцять миль, замість перетинати цю кляту савану. Але нічого, хлопці, не сумуйте! Почекаємо тут до сутінків, а потім зможемо тихенько прокрастися через савану. І якщо ми з Джимом Везерфордом не знайдемо на тому боці їхнього сліду, то це означає, що я ніколи в житті не їв м’яса алігаторів. Кляті червоношкірі скоріше за все отаборяться десь під деревами. Вони не бачитимуть нас і почуватимуться в безпеці, наче ведмідь біля дупла з медом. Ось тут ми їх і накриємо!

Усі погодилися з пропозицією мисливця і прийняли її як подальший план дій. Ми спішилися і стали чекати заходу сонця.

Розділ LXXVIII
Через савану

Я дуже страждав. Під час погоні хвилювання не давало мені змоги заглибитися в роздуми про нещастя, що спіткало мене. Думка про негайну помсту притлумила горе, рух заколисував збентежену душу. А зараз, коли ми припинили погоню, перед очима стояли події сьогоднішнього ранку, і горе захлиснуло мене з головою. Я весь час бачив тіло вбитої матері, що лежить із розкинутими руками, наче закликаючи до помсти. Я бачив свою сестру, яка заломлює руки у відчаї, бліду, в сльозах, зі скуйовдженим волоссям.

Звісно, що, відчуваючи такий пекучий душевний біль, я не міг дочекатися заходу сонця. Мені здавалося, що досі величезний диск ніколи не хилився до обрію так повільно. Бездіяльність доводила мене до сказу. Від густого туману, що висів над лісом, диск сонця був криваво-червоним. Небо, низьке і грізне, здавалося, от-то розчавить. Воно ніби було втіленням моїх думок і почуттів.

Нарешті землю накрили сутінки. У цих широтах вони тривають недовго, хоча цього вечора видалися мені нескінченними. Нарешті сутінки змінила цілковита темрява. Ми знову скочили у сідла і поїхали. Мені аж відлягло від серця.

Вибравшись із лісу, ми попрямували через савану. Двоє мисливців вели нас по прямій – рухатися по якомусь із численних слідів не було сенсу, бо всі вони розходилися в різні боки. Гікмен припускав, що зрештою всі сліди зійдуться в одному заздалегідь обумовленому місці. Тому нам байдуже було, по якому сліду йти. Поза сумнівом, він мав привести нас в індіанський табір. Та зараз нашим основним завданням було проїхати рівнину непоміченими, і нічний морок сприяв нам у тому. Уперед ми просувалися мовчки, наче примари. Їхали кроком, аби кінським тупотом не видати свою присутність. Утомлені скакуни погано слухалися поводів. Сприяв ґрунт: це була м’яка трава, по якій коні йшли безшумно. Ми лишень побоювалися, аби вони не учули індіанських коней і не здумали іржати. На щастя, наші тривоги були даремні. За півгодини ми в’їхали у чорний ліс по той бік савани. Навряд чи нас могли помітити. Якщо індіанці і залишили в ар’єргарді розвідників, то темрява приховала нас від їхніх поглядів. Нас можна було виявити лише в разі, якби вартові стояли в тому місці, де ми в’їжджали в ліс, та ми не виявили слідів індіанців. Ми вирішили, що за нами ніхто не стежить. Пошепки привітавши один одного, ми тихо спробували обговорити подальший план дій. Ми збиралися їхати далі. Треба було знову відшукати слід індіанців, але це можна було зробити лишень на світанку. Ми б тут і залишилися до ранку, якби не одна обставина. Коні потерпали від спраги, та й вершники були не в кращому стані. Із полудня ми не пили води, а у Флориді цілком достатньо провести кілька годин під спекотним небом, аби відчути смертельну спрагу. У прохолоднішому кліматі можна прожити навіть кілька днів без води.

І коні, і люди дуже страждали. Ми не могли ні заснути, ні просто відпочити. До привалу слід було обов’язково знайти воду. Також нас мучив голод, адже ми не запаслися харчами для такої тривалої подорожі. Однак муки голоду терпіти легше, на цю ніч нас би задовольнила тільки вода, тому ми вирішили їхати вперед і за всяку ціну знайти воду.

І тут нам дуже придався досвід двох провідників. Вони вже полювали в савані. Це було ще тоді, коли індіанські племена дружили з нами і білі могли вільно пересуватися по їхній території. Мисливці пам’ятали, що десь неподалік був ставок, біля якого вони відпочивали. Попри темряву вони сподівалися знайти його.

Ми просувалися вперед ланцюжком по одному, кожен вів за собою коня – тільки так можна було рухатися серед ночі. Наш загін розтягнувся в довгу лінію, що наче величезна, жахлива змія, звивалася стежкою між деревами.

Розділ LXXIX
У лісових хащах

Бували миті, коли наші провідники починали сумніватися, чи правильно ми йдемо, і тоді всі зупинялися і чекали, поки вони рушать далі. Кілька разів Гікмен і Везерфорд збивалися зі шляху, не знаючи, куди їхати. Вони не орієнтувалися у пітьмі і були геть збентежені.

Удень в лісі завжди можна з’ясувати напрямок по корі дерев. Цей прийом добре відомий лісовим мисливцям. Але зараз було надто темно. Втім, Гікмен стверджував, що навіть уночі здатен безпомилково визначити, де південь і де північ, і я помітив, що він обмацує стовбури дерев. Мисливець переходив від одного дерева до іншого, наче прагнув підтвердити свої спостереження, та через якийсь час стиха звернувся до свого товариша, і в його голосі вчувалося збентеження і здивування:

– Що за чудасія, Джиме? Відтоді як ми з тобою були тут востаннє, дерева геть змінилися. На них немає кори, таке враження, наче вони начисто обдерті.

– Еге ж, вони і справді дивні, але я гадав, що це мені здалося.

– Та ж ні! З ними і справді щось не так. Я пам’ятаю ці ялини – зараз вони сухі-сухісінькі. Дай-но я подивлюся на їх голки.

Гікмен підняв руку і зірвав одну з довгих гілок, що нависали над нами.

– Он воно що! – вигукнув він, обламуючи голки. – Тепер я розумію – це все клятий хробак. Дерева загинули. Що тепер робити?

1 ... 82 83 84 ... 102
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оцеола, вождь семінолів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оцеола, вождь семінолів"