Читати книгу - "раКУРС"

— Це Алея пам’яті, — промовив я.

— Я не знала, — сказала вона, не повертаючи голову в мій бік.

— Дерева називаються плакучі горобини.

— Справді? — спитала вона, хоча було помітно, що відповідь її не дуже цікавила.

— А ось то, — я вказав пальцем, — кущі барбарису, бирючини, спиреї японської, жасмину.

— З цього списку знайомі дві назви: барбарис та жасмин.

— Подобається запах квітів жасмину?

— Ненавиджу!

— Я також, — сказав я. — До речі, можу показати дерева плакучої шовковиці.

— Гаразд, покажіть, — погодилася вона й підвелася.

— У сквері є безкоштовний Wi-Fi, — продовжував я, — сам не перевіряв, але чув, що влітку з’явився.

— Це добре.

Я показав дівчині плакучу шовковицю й запропонував піти подивитися на клени.

— Не хочу, — сказала вона.

У її очах були сум і якась безнадія. Мені знайомий такий стан, тож хотілося хоча б чимось її розрадити.

— У вас сварливий характер? — усміхнувся я.

— Сварливо-бунтівний, — серйозно відповіла вона.

Ми пройшлись алеями в один бік, звернули на іншу доріжку.

— Хочете послухати притчу про юнака з поганим характером? — запитав я дівчину.

— Тобто про вас? — трохи веселішим голосом спитала вона.

— Не зовсім. Так ось, слухайте. Юнакові з поганим характером батько дав мішок цвяхів і сказав: «Забивай один цвях у ворота саду щоразу, коли втратиш терпіння або посваришся». Першого дня юнак забив тридцять сім цвяхів, потім став потроху контролювати себе й таким чином зменшував кількість забитих. Так він зрозумів, що легше себе контролювати, ніж забивати цвяхи, і одного дня не забив жодного. Тоді батько сказав: «Виймай один цвях щодня, коли не втрачатимеш терпіння». Згодом прийшов день, як син зміг похвалитися батькові, що витягнув усі цвяхи. Батько підвів юнака до воріт і сказав: «Ти добре поводився, і це похвально, але поглянь, скільки дірок лишилось у воротах! Ніколи вони не будуть такими, як раніше». І тоді юнак зрозумів, якої шкоди завдавав своєю поведінкою не лише собі, а й іншим людям[17].

— Повчальна, — промовила вона. — Мені сподобалася.

— Людям простіше руйнувати, ніж будувати.

— Згодна.

— Я б з’їв морозива.

— І я.

— Зачекайте тут! — сказав я й поквапився до найближчого продуктового супермаркету на розі.

Ми ласували «Каштаном» і не набридали одне одному запитаннями. Вересневий день навівав спокій, і я не пошкодував, що вирвався з чотирьох стін.

Останнім часом я часто задумуюся про те, наскільки різниться життя в зоні бойових дій і мирне. Прокидаюся зранку в тиші та ловлю себе на думці, що вона мене лякає більше, ніж розриви мін, а коли була там, найбільшим бажанням вважала тишу. Там були два кольори: чорний і білий, а тут усе кольорове, та є один невизначений, який має назву «байдужість». Проукраїнські мешканці міста більш активні, ніж патріоти в інших місцях країни, недарма ж кажуть, що нема страшнішого бандерівця, ніж луганський та донецький. Особливо в тих, хто пережив окупацію, занадто загострене почуття справедливості. Вони ранимі й непримиримі до сепаратистів, але мене дивує та частина людей, які мають колір байдужості. Їм узагалі до одного місця, яка буде влада й під яким царем жити, аби була робота, дешеві комунальні послуги та харчі. Якось можна було б їх зрозуміти, бо звичайна людина не повинна бідувати, але вражає те, що вони й пальцем не поворухнуть, аби щось зробити для цього, уважаючи, що це повинні робити за них інші.

Зранку ходила звірити розрахунки за комунальні платежі, довелося постояти в черзі й почути таке:

— Тарифи високі, платити нема чим. Он на Західній увесь час мітингують і чогось таки добиваються, а в нашому місті найвищі по Україні тарифи за опалення. Чого ж ті западенці не виступлять за нас? Собі домагаються всього, а за нас мовчать.

Було б смішно, якби не так сумно. Мій внутрішній бунтар був зараз пригнічений утратою мами, тож тихо промовчав.

Коли повернулася додому, дівчатка ще спали, а на кухні мене чекала Соля. Я їй розповіла про почуті розмови, трохи пожартували, але вийшло з присмаком суму.

— Цієї ночі мені знову снились айдарівці, — сказала сестрі, готуючи сніданок, — і мертві, і живі. Мені здається, що так буде завжди: пережите там ніколи мене не покине, і я буду жити далі з вічним почуттям провини.

— За те, що звільнилася з батальйону?

— За те, що живу, а вони — ні. Хіба що доведеться втішати себе тим, що житиму за себе й за них.

Соля взяла червонобоке яблуко з вази на столі,