Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

довгі, ліниві вихідні дні, коли повітря було прозоре і сповнене запахом палаючого листя, вони знову брали каное і веслували в затоці Портедж. Вони ходили на футбольні матчі і танці, які завжди починалися після гри. Вони заїжджали в будинок на Беглі, коли Гаррі і Тули не було вдома, садовили зведених братів і сестер Джо до «Франкліна», купували ковбасу, вчорашній хліб і молоко в магазині на розі й насолоджувались короткими пікніками на озері Грін. Потім вони закидали дітей додому, перш ніж Гаррі і Тула мали повернутися. Прохолодними, темними, зоряними вечорами вони прогулювалися до центра й і любили видивлятися на вітрини магазинів «Бон Марше», «Фрідріх та Нельсон» і «Взуттєва крамниця Нордстрома», розмовляючи про своє майбутнє весілля та про прийдешні дні, коли вони насправді будуть у змозі робити покупки в таких місцях. По неділях, коли можна було потрапити в кінотеатр за 15 центів, вони ходили в кіно: «А ось і цукерочка» з Джорджем Бернсом і Грейсі Аллен в «Парамаунті»; «Вона вийшла заміж за свого боса» з Клодетт Кольбер в «Ліберті»; «Циліндр» з Фредом Астером і Джинджер Роджерс в «Орфеумі».

Коли Джойс не могла вийти, Джо проводив більшу частину свого вільного часу на човновій станції. Конкуренція за місця мала початись лише через кілька тижнів, а напруженість минулого року трохи послабилась, і він любив тинятися без діла з Джонні Уайтом, Чаком Деєм, Роджером Моррісом і Коротуном Хантом. Вони разом робили гімнастику, перекидались м’ячем, виводили човни на імпровізоване веслування та робили все, що могли, аби тільки не говорити про майбутній сезон.

У кінці дня, після того як інші йшли по домівках або на підробітки, Джо часто затримувався на човновій станції до пізнього вечора, як і минулої весни. В один із таких вечорів він вийшов з парної, загорнутий у рушник, і побачив великого, незграбного весляра номер 5 із торішнього човна юніорів, Обрубка МакМілліна, що орудував мітлою довкола і спорожнював сміттєві баки. Джо зрозумів, що МакМілліна взяли на роботу прибиральником на човнову станцію. При всіх образах між двома човнами, Джо ніколи не мав справи з МакМілліном, але тепер, спостерігаючи за його роботою, він пройнявся прихильністю до хлопця. Він підійшов до нього і простягнув руку. Зав’язалася розмова, і Джо, нарешті, зізнався у тому, що давно тримав у секреті від інших хлопців — що він сам працював двірником у нічну зміну в Юнацькій християнській асоціації.

Джо швидко виявив, що йому дуже подобається Обрубок МакМіллін. Він виріс у Сіетлі у районі Квінн Енн Хілл і був майже таким же бідним, як і Джо. Він виживав у коледжі, працюючи на всіх можливих роботах, які траплялись йому на шляху, — косив газони, розносив газети, мив підлоги. Коли не веслував, навчався або спав, він працював, і йому ледве вистачало на одяг і їжу. Джо почувався комфортно поруч із МакМілліном. Він відчував, що може дозволити собі трохи розслабитися, коли дійшло до розмови про його особисті фінансові обставини. Незабаром Джо залишався допізна майже кожного дня, махаючи мітлою разом із МакМілліном, допомагаючи йому швидко закінчити роботу, щоб той міг повернутися додому і займатись навчанням.

Іноді в кінці дня замість того щоб допомагати МакМілліну, Джо піднімався сходами в задній частині човнової станції, щоб подивитися, чи Джордж Покок має час поговорити. Якщо англієць все ще працював, Джо сідав на лаву, зігнувши свої довгі ноги, і просто мовчки спостерігав за ним, вивчаючи, як суднобудівник формував деревину. Коли Покок завершував роботу, Джо допомагав йому скласти інструменти й деревину на місця або змести тирсу і деревні стружки з підлоги. Покок більше не вдавався в довгі міркування про деревину, веслування чи життя, як першого разу, коли вони розмовляли. Натомість, він, схоже, був зацікавлений дізнатись більше про Джо.

Одного дня він запитав Джо, як сталося, що він прийшов сюди, на човнову станцію. Джо зрозумів, що то було велике питання, поставлене ніби мимохідь. Він відповів невпевнено, обережно, незвиклий відкривати своє серце. Але Покок продовжував розпитувати, м’яко і спритно промацуючи його щодо сім’ї, цікавлячись тим, звідки він приїхав і куди сподівався йти далі. Джо говорив уривками, нервово кружляючи навколо історій про своїх матір і батька, про Тулу, Спокан, золото- і рубіновидобувну шахту, Секвім. Покок запитав про його симпатії й антипатії, про речі, з якими він прокидався уранці, про те, чого він боявся. Поволі він націлився на те, що йому найбільше кортіло дізнатись: «Чому ти веслуєш? Що, як ти сподіваєшся, вийде з цього, Джо?» І що більше Покок заохочував Джо говорити, то глибше він проникав у внутрішню будову цього хлопчини-загадки.

Допомагало зрозуміти хлопця те, що власна мати Покока померла через 6 місяців після його народження. Друга дружина батька померла кілька років по тому, і Джордж не пам’ятав її також. Він знав, як це — зростати в домі без матері, і яку діру це залишило в серці хлопця. Він знав про безперервне прагнення стати цілісною особистістю і про нескінченну тугу. Поволі він почав наближатися до розуміння сутності Джо Ранца.

Коли в другій половині дня 21 жовтня почалися збори університетських команд, з’явилися чотири повні човни хлопців, усі ветерани-веслярі. Із самого початку знову спалахнули суперництво, образи і невпевненість попереднього сезону. Відчутна напруга заповнила широкий простір човнової станції, коли веслярі переодягались у свою спортивну форму. Ульбріксон не доклав жодних зусиль, щоб розвіяти її.

Цього разу не було полум’яної промови. У ній не було жодної потреби. Усі точно знали, якими були ставки цього року. Тренер зібрав усіх хлопців на рампі, поправив краватку і зробив ряд монотонних заяв: за винятком підготовчого періоду до змагань між курсами «Класс Дей Рейсис» навесні, немає необхідності формувати човни другокурсників, чи юніорів, чи старших хлопців у цьому році, чи будь-які човни винятково із хлопців з одного курсу. Він може іноді виводити їх на випробувальні перегони у старих конфігураціях, але здебільшого змішуватиме екіпажі на свій власний розсуд, експериментуючи, поки не знайде одну команду, що явно перевершуватиме інші. Доки не буде знайдене ідеальне поєднання, кожен весляр —