Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

– А таки роздратували Перуна, – сказав Самко.

– Сталося таке, що Марко колодою отією оголосив панському дворові війну, – промовив поважно Григор. – А тепер уже треба щось думати, бо панський двір того не подарує. Ще, на наше щастя, оті перелякані побігли в другий бік, то в замкові не швидко знатимуть, що тут сталося.

З клуні вийшли Василько, млинар, Орина й Дося.

– Треба тепер вам усім переховатися на Страшній леваді, – сказав стурбовано Василько. – А я піду шукати отого приїжджого пана; він мусить бути біля замку.

У ту мить на греблі почувся гомін, потім з’явилося на мосту декілька людей, що поспішали в той бік, де село.

– Погнали їх на майдан! Погнали! Побачимо, кого братимуть! Усім, братця, пропадати! – прогомоніли люди і зникли за деревами.

– Це, мабуть, погнали на майдан запроданих, туди збігаються люди, – сказав Григор. – Ходімо ж, Васильку! Там тепер така метушня, що на тебе не звернуть уваги.

– І я піду з вами, – сказав Самко, – а біля них доволі буде Марка.

Григор кивнув головою.

Василько приховав біля пояса, з середини, кинджала, одягнув млинаревого бриля, і з Григором та Самком пішли в той бік, де село, а Марко, взявши добрячого дрючка, пішов з дівчатами та Яськом на Страшну леваду.

Перейшовши через місток, Григор, Василь та Самко йшли декілька хвилин дорогою серед лісу, а потім вийшли на широкий вигін, де простяглося село, що складалося з двох сотень чи більше дворів. Хати рублені, вже старі, повітки та клуні порозкривані, тини старі й похилені, в дворах не прибрано, лежала розкидана солома, ріс буйно бур’ян. Видно було, що колись люди жили добре, будувалися, господарювали, а тепер їм ніколи думати про себе, бо весь час у них забирала панщина.

– Підемо городами, щоб нас не дуже бачили. Он уже собачники погнали непокірних на майдан, – указав Григор на гурток людей в далечіні, оточених вершниками, що гарцювали на конях, розмахуючи руками, мабуть, підгонили людей. А за ними оддаль ішли врозбрід люди, певно родини запроданих.

– А де ж панський двір? – запитав Самко.

Григор мовчки вказав рукою в далечінь, де манячив на шпилі, наче рівний великий ожеред, густий темний лісок та жовтів ріг високої мурованої стіни.

Вони втрьох пішли городами, йшли мовчки, задумані. В кінці одного городу Григор завернув до закуреної димом, невеличкої повітки; то була кузня, бо під стіною лежала купа жужелиці, але в кузні було тихо.

Григор постукав декілька разів і гукнув тихо: «свої-босі». Двері одчинилися, зазирнув туди Григор, а за ним і Самко з Васильком. Серед темної кузні сидів долі огрядний та широкий в плечах, чорний, мов жук, схожий на цигана коваль; він гострив бруском величезну сокиру, таку, що потребувала сили, щоб нею орудувати.

– Здоров, Яремо! – привітав коваля Григор. Коваль мовчки хитнув головою.

– Готуєш сокирку? – запитав Григор. Коваль знову хитнув мовчки головою і, хижо вискаливши білі зуби, посміхнувся так, що Самкові зробилося чогось страшно. – Готуйся ж, Яремо! Оця ніч щось нам скаже. Збирай усіх на Вовчкові.

Коваль ще раз хитнув головою, не залишаючи гострити сокиру.

Поминувши декілька городів, Григор завернув до яру, і вони пішли яром, що поріс кущами, по крученій стежці.

– Ось як бачите. Вона ще не допленталася. Мабуть, спала, дурна, під кущем. Добре, хоч не забула, куди треба йти, – вказав Григор поперед себе на жіночу постать у далечіні, що йшла надто повагом та чухмарилася. – Обминемо її, – сказав Григор, звертаючи зі стежки. – Може це й краще, що вона запізнилася.

Аж ось вони знову опинилися в негустому лісі, що тягся на шпиль, а незабаром з’явилася висока мурована стіна, оточена високими й товстими дубами, а біля самої стіни глибокий рівчак.

– Ось вона, розпроклята фортеця. Нічого й думати, щоб хто переліз на той бік, – промовив тихо Григор.

– Не такі були фортеці в Туреччині, а проте ми їх руйнували, – сказав Василько. – Відомо, що голими руками і з оцією нічого не поробиш.

Крадучись тихо понад стіною та пройшовши до рогу стіни, Григор зупинився біля високого й стрункого дуба, з густою кроною вгорі і, роззирнувшись, прислухався, чи не чути чого, а потім поліз тихенько по стовбуру вгору і зник в рясній гущавині листя. Пробувши недовго вгорі, він зліз і сказав, що двір зараз порожній і нікого не видно. А потім запитав Самка, чи не погодився б той полізти на дуба та посидіти там на варті, щоб знати, що робитиметься у дворі, бо йому, з Васильком треба йти до майдану. Самко погодився. Григор порадив йому на дубі сидіти нерухомо, поки він або Василько повернуться сюди й гукнуть його свистом.

Зліз Самко на верховину дуба, сів на придобній гілці і почав роздивлятися крізь листя. Він побачив середину широкого двору, оточеного високими мурованими стінами, дуже товстими, з гострим гребенем, з понастромлюваними, мов зубки на бороні, залізними шпичками; он неподалік міцна кована брама, а над нею на ґаночку невелика гармата; від неї до низу прироблена драбина зі східцями й бильцями з обох боків. Супроти брами стояв будинок з