Читати книгу - "Багряний рейд"

class="book">Агата розказала, як краще підійти.

Коли вони йшли, Коломієць запитав, чи може вона десь по дорозі залишити знак. Найкраще — білу хустку чи просто щось біле, помітне ввечері. На дереві, на кущі, на паркані — де завгодно, в очі не кинеться відразу, а вони як побачать мітку — приберуть. Агата ж збиралася по сина, і ніщо не заважатиме їй пройти повз будівлю сільради. Якщо дільничний там, то сидітиме зі своїми важливими справами довго. Знак означатиме: Гордієнко в себе, отже, Майя вдома сама.

На випадок, якщо дільничного нема, Максим нічого не придумав. Чубові цього не сказав, вирішив діяти за обставинами. Але все ж досвід — велика сила. Поставив себе на місце Гордієнка, занурився подумки в систему, признався: так, сам би, маючи такий клопіт, сидів би в кабінеті навіть не допізна — заночував там.

Не помилився. Агата лишила білу позначку, де домовлялися, ніби свій останній привіт. Коломієць зняв з куща нерівно відірвану від хустки смужку, зім’яв, заховав у кишеню галіфе.

Тепер вони засіли у дворі, вдивляючись у вікна. Світилося, Зозуля вдома.

Почали — так, треба діяти далі.

Відчинивши двері на стукіт, Майя відразу впізнала гостя.

Відступила, пропускаючи обох, замкнулася зсередини, лиш тоді сказала:

— Розуму у вас нема.

— Хазяїн дома? — миролюбно спитав Коломієць.

— Він тут не хазяїн, — дуже емоційно випалила Зозуля, але одразу ж опанувала себе. — А якби був?

— Ми б не зайшли.

— Так для чого питати дурне?

— Ми зайдемо.

Не чекаючи дозволу, Максим пройшов, вдихнув запах нагрітого в печі борщу, присів за стіл, виклав перед собою пістолет.

— Нагодуєш?

— А як ні — застрелиш?

Чуб примостився навпроти, автомат поставив у ногах.

— Збирай на стіл, хазяйко.

— Юрій може повернутися. Зараз.

— Тому не барися.

Майя витягнула з печі чавунець. Максим підвівся, кинувся допомагати, але вона повела плечем, кинула грубувато:

— Сядь. Сама з руками.

Полумисок поставила один, глибокий, поклала дві ложки, врізала по кусню хліба. Чоловіки їли з однієї, швидко, мовчки, зосереджено. Впоравшись, Коломієць подякував, відсунув порожню посудину набік. Чуб облизав ложку.

— То ти так свого дільничного годуєш.

— Він не мій! — Майя блиснула на Максима неприховано люто. — Я зробила, як домовилися. Написала записку, передала. Більше нічого не знаю. Гордієнко мені не звітує… слава Богу. Не хочу нічого знати про його справи.

— А його самого хочеш знати?

— Не твоє собаче діло! — Зозуля рвучко вихопила в Чуба ложку, знову повернулася до Коломійця, тримаючи її перед собою, мов зброю. — Для чого прийшли сюди? Чого вам ще треба? Я без вас не знаю вже, як мені бути, що робити, куди йти! Миритися з ним — терпіти далі. І якщо одного разу він мене приб’є, вважайте — заробила, заслужила. Прийшли мене захищати, оборонці з лісу, туди вашу мать! — Вона вже погано контролювала себе. — Скільки вас? Двоє? Знаю, більше було. Де вони тепер? Яку махину ви хочете зупинити — вдвох! Навіть якби більше було… Ніхто вас тут не підтримає, чуєте — ніхто! Люди зрозуміли: ця влада назавжди. З нею треба жити, до неї треба притиратися. Ніхто не хоче огризатися, бо дістане по зубах.

— І ти нас не підтримаєш?

— Я — сама за себе! Ясно вам? Даватиму собі раду.

— Поки дільничний не приб’є. Представник влади, до якої треба притиратися. Не лише тебе стосується, ти не одна така. Ви дозволяєте себе вбивати.

— Ні, — вона трохи збавила тон. — Ми робимо все, аби відтягнути, прожити новий день, місяць, рік. Ніхто не хоче помирати раніше, ніж відміряно.

— Подобається так жити?

— На війні інакше не живуть. Чи ви пропонуєте щось? Он, зброя при вас. Воюєте.

— Ми знаємо, заради чого воюємо. — Максим теж трохи стишив голос. — Помирати теж уміємо. Не хочеться, але ми знаємо за що. Для чого ви тут хочете жити? Заради чого, Майє, можеш мені сказати? Яка мета?

— Вижити.

— Усе?

— Немало, повірте мені. Досить, поговорили. Товчемо воду в ступі, розвели тут агітацію.

— У тебе наочна агітація в хаті живе. У ліжку з тобою спить. І ось, на лиці, ще сліди агітації.

Майя мимоволі торкнулася забитого місця.

— Де ти, розумний такий, раніше був?

— Якби нагодивсь раніше — то що?

Відповідь зависла в повітрі. Усі зрозуміли — заговорилися, захопилися, пішли не туди. Прикривши