Читати книгу - "Привид безрукого ката"

що незабаром — останній автобус на Львів. Маринка збирала онукові до міста сумку: трохи картоплі, декілька цибулин, морквин та бурячків. Банку огірків.

Господь знову кинув оком на маленьку цяточку, що звалася Україною. Стільки світу, а останнім часом тягнуло туди. Побачив Маринку. Дістав таке піднесення, що захотілося творити, творити і творити! Бо старенька була саме таким щастям, яке він колись дав людям, і яке вони втратили через пошук свого щастя, здеформованого шлунком, розкішшю і хіттю.

— Я скоро приїду. Ще будете гладити мене по голові? — запитав Лев.

— Буду, малий, буду, — тішилася Маринка. — І не забудь, що в мене дрова закінчуються. І кролів пару є на забій...

— Нема питань, — усміхнувся Лев. — Бувайте! І пам'ятайте, що в нас іще купа справ.

Вийшли за ворота. Раптом старенька заклякла на місці.

— Зачекай, — сказала. І пошкандибала до хати. З однією палицею, до речі. Винесла щось у зжовклій від часу газеті. — Я згадала. Іван перед від'їздом тоді... В день аварії... Дав мені це і сказав обов'язково передати тобі. Коли настане час. Більше нічого не пояснював. Сів у машину і поїхав по смерть. Мама твоя, дитинка моя рідна, сиротинка кругла, дуже довго тоді мене обнімала. Вони відчували... Іван дивакуватий був, усе пропадав у Жовківському замку. Щось там слухав, досліджував...

Лев не міг чекати. На газеті олівцем написано «Богданові». Він розмотав пакунок. Тримав у руках фотографію старої будівлі. Приглядався. Бачив він її точно. Але де? Пам'ять не могла зловити зв'язку. Лев, наче звір, почав принюхуватись до світлини. Урешті зловив запах знайомих парфумів. А нюх у нього був бездоганний. Перед очима з'явилася Зоряна — красива подруга судді. І відпочинково-розважальний комплекс. Так, він бачив цю будівлю, коли слідкував за слідчим — сумнівів не було. Лев машинально глянув на зворотний бік фотографії. Побачив: «30.01.2013». Кров застигла в жилах. Ну й закатала доля детектив! Хіба не можна дати людині пожити спокійно?

«Ні-ні, не треба», — відмахнувся зразу ж подумки, обняв бабусю і помчав назустріч... Кому і чому — не знав... Та й добре...

49

Село мало час подумати — життя тут не спішило, поволі крутило свого годинника. Звичайного, механічного. Крутило вручну, качало мускули — не вірило електроніці, відганяло її за гору Гарай, що захищала Мокротин від метушні. Лев зупинився, погляд застиг на пагорбові, звідки сумними хрестами вниз дивилася вічність. Там, на кладовищі, серед сотень доль, спочиває і частина його долі, переплетеної з маминою і татовою... «Хай вам там буде добре, — сказав уголос Лев. — І простіть мені, рідні, що думав про вас зле... Просто хотів, щоб мене теж відлупцював батько до фіолетових синців за подерті черевики на футболі... І щоб мама мокрим рушником заїхала по шиї за підліткове бурчання... Не знав, що ви невинні... Простіть...»

Автобус трясся на зупинці. Не дадуть старому змерзлу спокійно піти на пенсію і відпочити на якомусь звалищі металобрухту. Водій ходив навколо нього, розмовляв, як з живим, і ніжно копав кирпатим носком черевика полисілі колеса, наче гладив по голові. Лев минув зупинку і почвалав утрамбованою сніговою дорогою до Жовкви. Надумав іти пішака, поручкатись з вітрами, що ганяли хвилястими горбистими закутками, і відвідати Жовківський замок. Дивна сила почала тягти його туди, щойно в руках опинилася фотографія, яку передала йому бабуся Маринка. Схоже, душа його теперішня добре наблукалася тутешніми лабіринтами, готуючись до миті істини, що є небом. І мить ця істинна втікає від душі, наче давно загибла зірка у нічному небі, що водить за ніс наївних мрійників мертвим світлом...

Вечір впав на місто, наче плахта соломи з горища. Замок уже був зачинений для відвідувачів. Сторож сказав:

— Ні. Не може бути й мови. Порядок є порядок.

Лев вийняв гаманець.

— На секунду, — попросив, похрускуючи новенькою купюрою.

— Ну, хіба на хвилину, — згодився сторож. — Але я з вами не піду. Там останнім часом привид блукає. І вітер виє, як пес на небіжчика...

— Я не боюсь, — сказав Лев.

— Чому? — долоню сторожа приємно лоскотала купюра. Він уже націлився на нічний магазин.

— Бо то мій привид, — пояснив Безрукий. — Ну, я, розумієте? Я вам навіть скажу, коли він з'явився. 21 грудня 2012 року. Правильно?..

— Пр... Т-так... — сторож почав жалкувати, що купився на гроші.

Затрусилися шибки, завив вітер, щез сторож, і Лев увійшов до середини. Присвітив собі мобільним, став, прислухався. Нічого не міг уловити містичного — вітер був звичайним дворнягою.

Принюхався. Втягував носом повітря, аж луна йшла замком. І пішов. Запах привів його до стіни, на якій спалахнула рука привида. Лише кисть. Він дотулився до того місця — і стіна подалася. Замерехтів перед очима звивистий значок, що нагадував параграф (§). Та ні, швидше, змію!.. І все — темінь, приємне замакітрення, непам'ять.

Світло побачив уже надворі. Перед ним похитувався сторож і... розмахував руками Ярема Лавник. Перше, що сприйняв мозок Лева, було:

— Безрукий, ти мені збрид, як гірка редька. — Суддя втер піт, що укрив його чоло крапельками, як ото на склянці під час реклами пива.

— Як ви мене знайшли? — запитав Лев.

— Ти наче не ідіот, Безрукий, — сплюнув суддя. На снігу з'явився