Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

повісив труп у своєму мундирі. Так зник тержерместер Карл Локкер, а в Угорщині після воєнного розгардіяшу з'явився скромний службовець Імре Хорват. Для всіх і навіть для власної дружини Катарін, яка одна знала, де заховане золото Бергера.

Катарін! Йому раптом схотілося заплакати. Бідолашна Катарін!.. Де вона поділася, його справжня Катарін! Ота, яка відцуралася і пограбувала його, була чужою. Де ж вона, колишня і справжня Катарін?

Карлу Локкеру нічого не хотілося згадувати, але все мимоволі ставало перед очі. Молодої звабливої Катарін, до якої він їхав, ризикуючи бути впізнаним, уже не було. Ту стару жінку, якій накинув на шию зашморг, він бачив увечері у слабкому світлі нічника вперше в житті, і обличчя її не затрималося в пам'яті…

Біль, який пронизав серце, коли Катарін сказала, що дочка не знає і не хоче знати його, що вона виросла як усі тутешні діти і нікуди не поїде, був гостріший, як від удару ножа. Зрозумів, що гру програно, і тільки спромігся спитати:

«А сховок, Като? Ти була в лісі? Ти вберегла його?»

Ні, вона не була, нічого не знає і не хоче знати про те чуже золото.

І коли Карл зажадав, щоб узяла лопату і пішла з ним у ліс, бо не пам'ятає добре, де саме копав яму, вона відмовилася, як відмовилася щойно від нього.

Тоді Карл відчув, що в ньому наростає гнів — той підсвідомий гнів, коли здається, що в глибині істоти народилася хмара, яка все більшає, розпирає груди, душить… І коли вже не маєш сили її стримати, коли захлинаєшся тим чорним туманом, тоді ламаєш, нищиш, руйнуєш усе, що викликало твій гнів.

Він спромігся сказати: «Це ти вкрала мої скарби! Своєму дядькові віддала, щоб піддобритися до комуністів, щоб простили тобі мене!»

Навіть не почув, що відповіла Катарін. Остання надія була розвіяна, і натомість ненависть до недоброї долі, до цієї старої відьми, в яку перетворилася і його Катарін, застувала весь світ: вона ще й міліцію може гукнути!

Не володіючи собою, відсунув тарілку з домашньою ковбасою, підвівся і заходив по кімнаті. Опинившись за спиною

Катарін, миттю схопив на підвіконні шкіряний пасок, накинув жінці на шию і ліктем збив зі столу лампу.

Ні, це не він був, не він це робив! Щось сильніше від нього надало рукам залізної сили, потім штовхнуло з ножем у спальню.

Він знав це почуття…

Каральну команду, в якій був, привезли на місце розстрілу, коли перша вже втомилася. Над улоговиною, де були викопані ями, стояв нестихаючий плач і стогін — кричали роздягнені жінки і діти. Їх поливали свинцем з автоматів і живими кидали в ями.

Навіть його потрясла ця картина. Але беззахисність жертв, запах людської крові, що парувала над побоїщем, загальне озвіріння, — усе це враз знетямило. Відчувши, як чорна хмара оповиває розум, він скинув автомат, обіпер його об живіт і з люттю почав строчити, не усвідомлюючи, хто перед ним — жінка чи дитина…

Так було і цієї ночі… Тільки після всього зрозумів, що зарізав і свою Єву.

Зрештою, у ту мить було не до роздумів: мав тікати! В ньому залишився і керував ним тільки інстинкт самозбереження, і, покопавшись у шафі, де лежали гроші та цінності, Карл вислизнув з хати. Він подався до Ужгородського шляху, щоб попутною машиною повернутися в готель…

Єва?.. А яка вона була, %його Єва?.. Покинув її ще немовлям, а тепер Катарін тільки на хвилину пустила у спальню і при слабкому світлі нічника показала дівчину, яка спала, розкинувши руки: це — Єва.

На другому ліжку під ковдрою скрутилася меншенька, і Локкер зрозумів, що то — Ілона.

Єва! Вона підняла такий крик, такий лементі йому здалося, що уже збігаються люди!

Навіщо вона закричала?!

Він вдарив ножем байстря, яке стало на його дорозі, яке затримало тут Катарін. Але навіщо було кричати Єві?! Він не збирався її убивати… Ні, ні, не збирався!..

Якби вона не прокинулася! Він усе робив так тихо й акуратно! Але ж Єва підхопилася на ліжку і, безладно замахавши руками, закричала…

І тоді кількома ударами в пітьму він відрізав цей крик.

Локкеру здавалося, що й зараз у полі якась величезна постать вимахує руками, мов вітряк. Він навіть почав відбиватися. Та постать була м'яка, і його ніж вільно проходив крізь неї, пронизував її, а вона й далі кружляла навколо, хитка, як і примхливе сяйво захмареного місяця. Метляючи руками, Карл раптом побіг.

Через кілька кроків колишній тержерместер наскочив на велетенську залізну щоглу, що гула дротами, і боляче вдарився об неї. Він не став замислюватися, що це: лінія електропередачі чи якась інша споруда. Локкера вразила думка, що він уже нічого не знає на землі, за яку пролив стільки людської крові, що все тут невпізнанно змінилося і стало для нього чужим, незрозумілим, ворожим. Карл Локкер відчув на своєму обличчі сльози. Він заплакав.

Так, він плакав і сам не знав від чого. Опустився на землю біля бетонного підніжжя щогли і рукавом сорочки витирав очі.

Те напруження, що тримало Карла на ногах протягом усієї туристської поїздки, вже минуло. Йому нічого не хотілося тільки не рухатись, не думати, не згадувати. Він своє зробив і має право спочити, нікуди не бігти. Кінець кінцем, яке це має значення, проживе він іще кілька років чи його тепер спіймають.

Час ішов. Минула ця слабість, і втікач знову став тим Карлом Локкером, який умів чіпко триматися життя.

Ні, він не хоче бути покірною худобою, яку ведуть на заріз, — він ще може постояти за себе!

Колишній тержерместер підхопився і знову побіг, спотикаючись на грудках, незважаючи на біль у