Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

забитій під час стрибка з поїзда нозі.

Незабаром він опинився на широкому польовому шляху…

Далеко попереду блимнув вогник. Один, другий… Ні, це не село — якась самотня будівля.

Щоб обминути її, Локкер зійшов з дороги і знову гайнув навпростець.

Тепер він потрапив на тютюнову плантацію. Бігти нею було важко: спотикався на горбкуватій підгорнутій землі, і велике, немов лопухи, листя било по ногах.

Локкер перейшов на крок і раптом наштовхнувся на велосипед, що лежав на землі.

Велосипед був із спущеною камерою.

Та на біса йому ця машина! У повітрі вже повіяло вологою, тванню, сирістю: близько Латориця! Колишній тержерместер відштовхнув від себе велосипед і пішов далі.

Він не злякався, коли шлях перетяла дамба: якщо дощів у горах не було, Латориця — мілка і спокійна, і перебратися через неї неважко.

Спустившись з дамби, Карл Локкер потрапив у густі зарості чагарника. Через кілька хвилин сорочка у нього порвалася, руки й обличчя вкрилися болючими подряпинами. Але втікач на це не зважав: за чагарником була Латориця, а далі — Тиса, кордон, порятунок…

3

На кордоні було мирно й тихо, якщо не брати до уваги далеких гудків безсонної станції Чоп. Навколо не було ніяких ознак катастрофи. Щербатий місяць раз у раз ховався за хмари, і небо було близько — хоч рукою торкайся.

Рядовий Павло Онищенко зайняв своє місце над рікою. Сховався під молодим буком, заплетеним диким виноградом, і злився з ніччю. Огляд звідси був не дуже хороший, але однаково у темряві нічого не побачиш, і Павло більше покладався на слух, який у нього навіть за короткий час прикордонної служби загострився.

Поява прикордонників стривожила мешканців незайманого лісу. Та ось все заспокоїлося. І знову стало так тихо, що почулося, як напливають на берег Тиси легенькі хвилі.

Незабаром над головою Онищенка важко пролетів фазан. Потім десь недалеко у смертельній тузі запищала миша.

«Лисиця мишкує», — подумав він.

Нічне життя, повне пристрастей і безкомпромісної боротьби за існування, тривало далі.

Павло вивчив абетку прикордонної служби, навчився розпізнавати і розуміти сховану від ока поведінку нічного птаства і звірини.

— Піду доповім на заставу, що прибули на місце і ведемо спостереження, — тихо промовив старший наряду Пименов і відійшов у темряву до старого дуба, в дуплі якого була схована розетка.

Те, що сержант спокійно пішов дзвонити на заставу про обстановку, яка була абсолютно спокійною, свідчило, на думку Павла, що готовність номер один знову оголошено з навчальною метою.

І, як завжди, Павло поступово перенісся думками у свій Київ, до Тані. Може, ціле чергування промріяв би про неї, коли б раптом вухо не вловило новий звук. Власне, не звук, а щось невиразне, наче над ним хтось тихо зітхнув.

Павло підвів голову і не побачив неба — його застував ледь окреслений людський силует…

Потім, згадуючи цю першу мить, він признавався собі, що не відразу відчув небезпеку. Просто здивувався, що силует людини не схожий на сержанта Пименова з автоматом.

І вже в другу мить у повітрі розлилася небезпека. Він дихнув цим повітрям, наче нашатирним спиртом, і, мало не задихнувшись, підхопився на ноги.

Це був перший порушник у його житті!

— Стій! — думав, що крикнув, а в самого горло перехопило, і вирвався тільки загрозливий шепіт. — Хто такий?

Невідомий так само неголосно промовив:

— Заблукав. Місцевий.

Він говорив по-українському погано, з акцентом, справді, як декотрі місцеві люди.

— Лягай! — прошепотів Онищенко. — Руки в сторони! Буду стріляти!..

Невідомий покірно впав на землю, розкинув руки.

— Солдате, мене ніхто тут не знає. Забезпечу тобі все життя. Пропусти. Ящіркою ковзну. А ти повернешся додому багатою людиною…

Павло ще дихав гострим повітрям тривоги, немов втягував у легені голки, і від них німіло все тіло.

— У мене в кишені гроші, дорогі речі. Не втрачай свій шанс. Другого не буде… Ось воно, золото, — ніби потягся до кишені.

І раптом Павло відчув, як влягається в ньому хвилювання, повертається голос. Він набрав чистого повітря і на весь ліс крикнув:

— Лежи, стрілятиму!

Голос його прогримів під скелями, порослими лісом, під крутим берегом річки, покотився над водним простором, над долиною: «И-и… а-ти-му!..»

Ніч застигла, завмерла, причаїлася.

«Забирай усе, мені вже нічого не потрібно». Невідомий раптом блискавично підкотився Павлові під ноги, і постріл, що розпанахав ніч вогнем, не зачепив порушника.

… Вони качалися по землі. Автомат відлетів у густу траву і, ошелешений підступністю, Павло задихався під важким тілом кремезного чоловіка, який міцними, немов кліщі, руками здушив йому горло. Зрештою, все-таки відібрав ці руки від горла і, відводячи їх усе далі й далі, зумів вивернутися і підім'яти під себе нападника.

У голові його, у скронях, у серці, в крові, в усій істоті билося тільки одне слово: «Сволота!»

«Сволота! Сволота! Сволота!..» — повторював у думці це слово — воно ніяк не могло зірватися з уст, ним одним він і пояснював свою лють до ворога, і виправдовувався за секундну розгубленість…

Порушник боровся теж мовчки, зціпивши зуби. Один тільки раз хрипким подихом, звіриним риком вирвалася з його горла німецька лайка.

Для Павла Онищенка це був перший у житті бій. Для Карла Локкера — останній. Колишній тержерместер розумів це і вкладав у битву за життя весь свій