Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

його друзі, було лише одному Богу відомо. Втім, дещо було відомо й самому Кременчуку. Бо якась частина з отих мільйонів нейронів сплела невидиму мережу навколо їхніх голів, намагаючись… Намагаючись, у повній відповідності з основним законом Арканара, зберегти їхні особисті свободи.

Вага Шасі діяв навпаки. Вага Шасі намагався зробити з живих істот слухняних автоматів. Навіть з Прим-Директора Ситуативної Наглядової Директорії. А, може, й найперше саме з нього. І земна безладність Богдана Кременчука не мала права цього допустити.

Земна безладність змусила його сконцентрувати у власному вибухлому мозку якщо не всі сили цього всесвіту, то що цієї планети — стовідсотково. Саме завдяки ним Румата, Уно й Норильцєв зберігали певну не контрольованість з боку Ваги та його поплічників. Ті цього ще не знали. Але довго тривати це незнання не могло. Час стрімко збігав крізь мережу нейронів головного мозку.

— Святий Міка! — труснув головою Дон-Реба, очманілими очима роззираючись навколо. — Що відбувається? Хто відчинив камеру Директриси?!

І Богдан зрозумів, що за хвилину каламутна мерзота знову зімкнеться навколо Такаманохари. Саме тому він, подумки зойкнувши й дещо розгублено зарепетувавши: „Прикрийте мене, прикрийте!”, ламанувся до відчиненої грані паралелепіпеда: „Соню-ю-ю!!!” Позаду щось заревло, засвистіло, задзеленчало і Кременчук на бігу зрозумів, що його команда нарешті кинулась у бійку. Цікаво було б подивитись в цю мить на обличчя Ваги Шасі. Втім, той надав йому таку змогу.

Бо якимсь незбагненним чином він опинився на шляху Кременчука і синє проміння його меча цілком огорнуло капітана. Навіть волосся в нього, здається, затріщало від електричних розрядів, а мозок посипався на долівку згасаючими іскрами. Богдан фізично відчув, що втрачає контроль над ситуацією. Але старий Уно вже вистрибував звідкись зліва й відбивав убік клинок меча Ваги. І якийсь охоронець, здається, один з тих, котрих звинуватили в неуважності на бойовому посту, вистрибував звідкись справа і вже не променем, а просто старим і надійним сталевим клинком встромлювався в незахищені груди громадського наглядача „Безвиході”.

— Уно-о-о!!! — звихрився позаду крик Румати.

— Соню-ю-ю!!!

— Стояти, гаденя! — це вже Вага Шасі і гострий метал вперся зненацька просто в горло Кременчука. Все було скінчено.

Але в наступну мить щось відбулось. В наступну мить щось золотаво-мерехтливе вихоплювало шпагу з рук падаючого Уно і з розвороту всаджувало її в спину Зоряного Барона. Той рохнув здивовано і розпочав осідати на долівку, вибалушуючи очі й щось шепочучи крізь враз посиніли губи. Богдан мимовільно прислухався.

— Все одне… все одне… Не піти вам… Я переміг… Я…

А золотаво-мерехтливе вже вкладало на долівку отого охоронця, що поранив Уно і застигало зі здійнятою шпагою біля Богдана. А потім, плутаючись у довгому платті, кидалось на допомогу Норильцєву, який затято рубився відразу з трьома нападниками, захищаючи спину Румати. Усі рухи в нього були гнучкі й вивірені. Наче танцював хлопець. І Богданові чомусь на мить згадалась далека ніч на далекому дніпровському острові.

Румата ж, перекинувши через столик двох охоронців, кидалась до Уно, нахиляючись над ним і підхоплюючи його голову. Увага Богдана розділилась: він не міг відвести очей і від неї, і від пробудженої Соньки, що, вправно вимахуючи шпагою, билась поряд із Зоребором.

— Сонько, ти як? — гукнув Кременчук, болісно ладнаючи розірване було нейронне плетиво навколо своїх товаришів.

— Нормально, — ледь засапавшись, відгукнулась вона. — Твоїми молитвами. Ти ж мертвого розбудиш! Я вже давненько прокинулась, але… Але прикидалась сплячою, аби обстановку вивчити. Як бачиш, вчасно вивчила, — спритний удар відбив напад особливо нахабного іруканця.

Ото вже дзиґа! Хоча б спасибі сказала. А сині промені Святого Міка ламали, ламали захист Кременчука і він відчував, що на тривалий час його не вистачить.

— Що з ним? — поточився він до Румати, що як схопилась за голову старика, так і підтримувала її своїми маленькими долонями.

— Потримай, — замість відповіді попрохала вона, засовуючи руку Богдана під патлату потилицю Уно і майже притуляючись губами до ефесу своєї шпаги. — Увага! Увага всім! Увертюра, увертюра… Розпочинаємо Іруканський балет. Всім, всім, всім! Розпочинаємо Іруканський балет!

Кременчук скоса зиркнув на дівчину. Щоки її блищали від сліз, але голос був суворим і зосередженим. Що це ще за балет такий? Про що Богдан і спитав уголос.

— Побачиш, — вичавила Румата, обережно кладучи голову Уно на долівку, — зараз побачиш.

— Не встигну, — похмуро відповів Кременчук, здіймаючись на рівні, і прикидаючи з якого боку кидатись на допомогу Норильцєву з Такаманохарою. Поки що його допомога полягала в нейтралізації гіпнотичного випромінювання, але терміново треба було робити її дієвішою, аби якось вибратись звідси.

І раптом щось відбулось в навколишньому просторі. Богдан навіть відразу не зрозумів — що, а з лицарського шолому входу вже викочувався пістрявий галасливий натовп якихось розмальованих осіб. Були ті особи екстравагантно й легковажно одягнуті. А дехто навіть навпаки. Та, не дивлячись на це, кожна з них тримала в руках якусь лискучу зброю. І це надихало.

— Румато! — гукнув, перекриваючи враз посилені дзенькіт та галасування, велетень в борецькому трико з конячим хвостом позаду. Хвіст, до речі, був не причеплений, а ріс просто з кремезного тіла. — Румато, ми взяли сто п‘ятнадцять рівнів, сто одинадцять утримують Зоряні Барони: і звідки вони тут взялися?! А на сімдесят шести б‘ємося з перемінним успіхом… Але ж кляте проміння!.. Як би раніше взнали!

— Нейтралізатори, нейтралізатори підвезли?

— Лише в штурмових загонів. На підході ще два транспорти, але можуть не встигнути.

Кричачи до Румати, велетень встигав відбивати атаки як охоронців Дон-Реби, так і постатей в латах, що полізли, наче металеві жуки, з „мертвої голови” до зали. Повітря аж посиніло від променів Святого Міка і Богдан відчув, що скоро йому не втримати антигіпнотичного контролю. Тіло трусилось, піт заливав очі і йому дуже кортіло взнати, чим усе це скінчиться. Але аж ніяких образів майбутнього або їхніх уривків в уяві не спостерігалось. Не до того уяві було.

— Я дивуюсь, як ми й досі проти променів тримаємось, — проревів велетень з конячим хвостом, — наче захищає нас щось.

Румата, відбивши атаку ще одного, особливо небезпечного нападника, раптом