Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

вклякла на невловиму мить, вдивляючись в скляні очі Кременчука. Вона зрозуміла.

— Пампа! — закричала. — Пампо, оточить отого, в камуфляжі, і все робіть, щоб його не зачепили. Він сьогодні наша паличка-виручаличка.

І наштрикнулась би на зміїне жало оскаженілого клинка, як би в останню мить Зоребор в неймовірному випаді не завалив би його власника.

— Р-румато, Р-румато, — прорипів Богдан, — що тут відбувається?

— Тут, друже, — засапавшись, відповідала дівчина, стоячи спина до спини з Норильцєвим і відбиваючи шалені атаки самого Дон-Реби з трьома охоронцями й двома Баронами. Такаманохара, високо підсмикнувши красиве, але незручне, плаття, намагалася прорватися до них крізь галасливий натовп. Дон-Реба, до речі, не дивлячись на всю свою опецькуватість, бився зовсім непогано. — Тут… друже… йде останній бій… за волю… За свободу останній бій… Ми вже давно за Прим-Директором спостерігаємо. А коли він з Баронами зв‘язався, то все зрозумілим стало. Щоправда повстання ми за півроку готували, але… Але ж… треба було… вас… вас виручати…

— А не треба… не треба… — шипів Прим-Директор, така собі жаба зі зміїним голосом. — Я врятую цю планету, я! Розпорошили Арканар, розпорошили. На мільйони маленьких свобод розпорошили. А мільйони дрібних свобод завжди набагато поганіші, ніж одна свобода, велика й неосяжна.

— Одна неосяжна свобода для мільйонів людей називається рабством!

— Одна неосяжна свобода впорядкує вас, дурнів. Думки ваші для вашого ж добробуту впорядкує. Бо не виробництва ваші дурнуваті, а ідеї, ідеї є головним у житті. Вони й здіймають його, вони й захищають. Коли одна ідея опановує мільйонами…

— …наступає кінець кожного окремого життя. Ах, ти, некрофіл клятий!

— Кажу ж — дурень! Тоді всі оті окремі життя стають підґрунтям для одного великого.

— Добривом стають? Гноєм?

— А як хочеш називай. Цикл завершується. Цикл зростання. Природний цикл вічного зоряного коловороту Всесвіту.

— Де закінчується, там і розпочинається, — це вже Зоребор. — Новий природний розпад розпочинається. Навіть самого неосяжного, — і зробив такий крутий випад, що кінчик його шпаги через якогось неповороткого Зоряного Барона дістав таки Дон-Ребу.

— Ах, ти, щеня! — схопився той за розкраяну щоку. — Все одне ви програли. Навіть з нейтралізаторами вашими Шаманськими програли. Бо в нас нові союзники з‘явились. Не союзники навіть, а друзі. Яких вам ніколи не перемогти. Ваго, — гукнув, — зможеш їх викликати?

— Вже… Вже викликав, — прохрипів той, вовтузячись в калюжі власної крови. — Вони на підльоті.

І в цей час з „мертвої голови” вивалилась ще порція народу явного богемного вигляду. В руках народ тримав незграбні довгі рушниці. З рушниць вилітали помаранчеві спіралі, в яких заплутувались і зникали сині промені Святого Міка. Боротьба синього й жовтогарячого тривала. За декілька хвилин навколо буяла більш кривава, але й більш чесна битва. Кременчук відчув, що його трохи попустило.

— Слава Міку! — закричала Румата, знову кидаючись до Уно. — Нарешті, нарешті…

Конячехвостий велетень з десятком своїх химерних друзів зайняв кругову оборону. В центрі її опинились земляни з арканаріанською дівчиною та пораненим стариганем. Дон-Ребу відтіснили вглиб зали. На долівці стікав кров‘ю високошанований Барон Вага Шасі. Поряд зі старим Вільним Лялькарем.

— Сонько! — кинувся Богдан до дівчиська в кришталевій короні (і як вона на голові в неї трималася?!) — Сонько, треба вниз пробиватися! До такої собі „Безвиході” уходити треба. Там нас Нкса чекає.

— Не чекає, — не відвертаючи голови від Уно, кинула Румата. — Він вже тут має бути. Опісля того, як Барони з отим трикутником над „Безвихіддю” битися розпочали, а ми Пам‘яттю бігали, небезпечно в лабіринті стало. Пізніше три „дракони” на нього ляпнулись, трикутник зник кудись, а рахівники, на всяк випадок, всіх відвідувачів з атракціону виперли. І Нксу теж. Він мав до Шаманів перебратися.

— Так що ж ти!.. — смикнувся був обурений Кременчук до Румати, але Уно перебив його ледь чутним голосом.

— Н-не… не кричи на дівчину… С-сам гарний… Окрім Ірукану про все забув… Швидше, мовляв, швидше… Я… Ми… Під „кита” ми його замаскували… А я… Я вже з Директорії зв‘язався з Нксою вашим, роз‘яснив дитині, як до нас дістатися. Буде зар-р-ра… — раптом захрипів старик, усім тілом вигинаючись на руках Румати.

— Уно! Уно? — вражено зойкнула вона, а потім закричала, майже заглушаючи своїм болем увесь галас затятої бійки. — Батьку-у-у-у!!!

Ігор Норильцєв обома руками охопив худенькі плечі дівчини, притискаючись обличчям до її потилиці. Кременчук скреготнув зубами, а Такаманохара важко повела головою, наче зашморг на шиї відчула.

І в цей час щось велике й опукле, незграбно коливаючись випнутими гранями й обриваючи з себе шмаття якоїсь тканини, звалилось зверху просто на скляну піраміду верхівки Директорії, розтрощуючи її і засипаючи увесь навколишній простір гострими скалками розбитого скла. Наче не піраміда, не зала, а простір навколишній дзвінко на атоми розсипався. Зоребор, встигнувши ще й Соньку ухопити за руку, повалив її та Румату на долівку, прикриваючи обох дівчат своїм тілом від летючих гострих уламків. Репетування й брязкіт схрещених мечів враз стихли, а потім уся людва перелякано кинулась вусібіч. І лише Кременчук, виснажений іграми власного мозку, не встиг зреагувати, відчуваючи, як боляче й дрібненько крають його обличчя кляті скалки.

А оте незграбне, що звалилось з неба, вже, важко хилитаючись, завмирало в метрі від долівки зруйнованої зали й відчиняло чорний отвір вхідного люку.

— Нкса!!! — нарешті радісно зрозумів Богдан. — Дитино, та як же ти вчасно!

І осікся, наштрикнувшись поглядом на згорьовані й зболені очі трьох молодих облич, що поверталися до нього.

Навколо заворушився народ, деінде вже чувся брязкіт металу от метал і злісні гуки бійки знову набрали силу. Кременчук зробив спробу взяти себе в руки.

— Норильцєве! Такаманохаро! — намагаючись не втрачати командирського тону, кахикнув він. — Швидко до „Софії”! Нам тут залишатись небезпечно. — І відвів таки очі вбік, вичавивши перед тим: — Румато, ти з нами?

Капітан скоріше відчув, ніж побачив, як дівчина заперечно похитала головою. Ігор зробив крок уперед:

— Богдане Івановичу!.. Я теє… Я тут… Я тут залишаюсь. — І переступив з ноги на ногу. — З Руматою.

— Ахр-р-р… —