Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

Я одержав усе, що ти мені надіслала! Спасибі!

З твоїм грошовим переказом спершу вийшла ціла історія. Листоноша не хотіла видавати мені гроші, бо у мене немає ніяких документів, що «засвідчують особу одержувача». Я приніс їй свого шкільного щоденника, а вона говорить:

— Це не документ. Тут немає фотографії і печатки!..

Я їй кажу:

— Хочете, всі сусіди підтвердять, що я і є Микола Незлобін?

А вона мені:

— Я їхнє підтвердження до бланка не приколю. Тут номер паспорта необхідно поставити і відділення міліції, де одержували!

Я їй кажу:

— Та я його взагалі не одержував… Немає у мене паспорта!

Тоді вона раптом запитує:

— А до кого ви вписані?

І виявилося, уяви собі, що кожен із нас уписаний до когось у паспорт: до батька чи до матері. Я цього досі не знав. Отже, зараз я вписаний до батька. А раніше, мабуть, був до мами…

Я покликав батька, і він довів, що я справді вписаний, Я навіть зазирнув до нього у паспорт, і виявилося, що я вміщаюся там, усередині, всього на одному рядку. Зате вже й батько, і Олена Станіславівна, і навіть Неля встигли зазирнути у твій переказ. І всі троє дуже здивувалися. Дорослі дивувалися мовчки, а Неля одразу ж уголос:

— Тобі гонорар за якесь оповідання прислали?

— Так, прислали… Уяви собі! — відповів я.

— Ближче, ніж у Заполяр'ї, його надрукувати не могли?

— Ти, Нелю, не те говориш, — перепинила її Олена Станіславівна. — Адже він поважає твоє творче покликання…

Я не сперечався: нехай думають, що поважаю. Але я відчував, що Олена Станіславівна не даремно раптом почала мене захищати, що вона хоче щось у мене випитати..

У кімнаті вона тихо, щоб Неля не чула, запитала:

— Від кого ці гроші, Колю?

— Там написано, — відповів я. — Від одного друга!

— Навіщо вони тобі? І на що ти збираєшся їх витратити?

— Це моя справа!

Тут утрутився батько:

— Як ти зміг переконатися сьогодні, Миколо, ти ще не цілком самостійний. Ти вписаний до мого паспорта, і, отже, я відповідаю за твої вчинки.

— Тобі не доведеться за них відповідати. Я нічого поганого робити не збираюся.

— Чому ж ти не можеш нам прямо сказати?

Батько хвилювався. І, як завжди в таких випадках, у нього почався кашель. І став він одразу якийсь безпомічний: поліз шукати у кишенях хустинку, не знайшов її і прикрив рота рукою, ніби вибачаючись за свій кашель.

Мені здалося, що це я винен у тому, що бронхіальна астма почала душити батька. І я, щоб він більше не хвилювався, сказав усе, як є насправді:

— Я повинен купити подарунок одному маленькому хлопчикові. Слово честі! Можете перевірити.

— Ми не збираємося тебе перевіряти! Ми тобі віримо… — раптом сказала Олена Станіславівна.

Можливо, вона сказала це для того, щоб заспокоїти батька. Чи й справді повірила…

Вибач, Олю, що через мене не зможеш поїхати до Ленінграда.

Передай привіт Артамонову, оскільки він хотів би зі мною дружити, якби я жив у Заполяр'ї. Спасибі, Олю.

Коля пише Олі

Дорога Олю!

Сьогодні день народження Тимка.

У газетах часто трапляються такі фрази: «У день шістдесятиліття… У день вісімдесятиліття…» Але ж про хлопчиків так ніколи не пишуть і не говорять. А я своє звернення до Тимка просто так і почав:

— У день твого дев'ятиріччя ти, Тимофію, цілком заслужив два сюрпризи, які, власне, не можна назвати сюрпризами, бо ти їх дуже давно чекав!..

Ще за тиждень до цього я запитав у Тимка:

— Ти до кого вписаний: до мами чи тата?

— Як це — вписаний? — не зрозумів Тимко.

Ну, я йому пояснив, що кожен із нас обов'язково до когось вписаний. І зажадав, щоб він у неділю, коли приїдуть батьки, з'ясував це. А ще попросив на тиждень залишити той паспорт, у який при народженні його вписали.

— Вони не залишать, — сказав Тимко.

— Тоді треба щось вигадати. В цьому не буде нічого страшного, бо потім ти розповіси батькам і Феліксові всю правду.

— Яку правду? Я й сам нічого не знаю.

— Не квапся. У день свого дев'ятиріччя про все довідаєшся!

— Мені паспорт не залишать, — уперто твердив того дня Тимко.

— А ти скажи, що в школі хочуть улаштувати перевірку: хто до кого вписаний. Зрозуміло? Для цього й потрібен паспорт. А ми потім усе пояснимо.

Коли Тимко почав у неділю все це розтовкмачувати своїм батькам, до кімнати несподівано увійшов Фелікс А він чудово знав, що у школах нічого подібного не перевіряють. Але промовчав. І лише наступного дня, коли батьки поїхали до себе на рудник, сказав Тимкові:

— Ану розкажи мені, що ти затіяв? Навіщо тобі потрібен мамин паспорт?

— А я тобі в день народження розкажу, — пообіцяв Тимко. — Мені хочуть якісь подарунки зробити…

— Хіба подарунки вже почали по паспортах видавати? Гаразд, домовилися. Зачекаю до двадцять дев'ятого. Тільки гляди, не загуби!

— А куди ми понесемо мамин паспорт? — запитав мене Тимко того ранку, коли я привітав його з дев'ятиріччям.

— Туди, куди злітаються вісті з усіх кінців світу… Пам'ятаєш, що сказала Олина «посланка»?

— А