Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

взяв його з собою, як робив це звичайно. Вже стемніло; вогню не можна було палити, і обриси мешканців намету розпливалися невиразними тінями.

Тиша і чекання гнітили душу. Коли повернеться Токай-іхто? Хто пустив цю чутку, що спалахнула, наче іскра, поступово розгоряючись у полум'я? Безперечно, якась жінка.

Гапеда зрадів, коли з протилежного берега річки донісся шум, що привернув до себе його увагу і обірвав тривожні думки. Це задзявкотіли койоти. Їх принадив дух свіжого бізонячого м'яса. З диким виттям кинувся туди Огітіка і незабаром хлопці почули пронизливий виск і розлючене гарчання — Це внизу біля води зчепилися чотириногі. Огітіку підтримала собача зграя, але з лісу з'явилися великі білі вовки і люто накинулися на собак. Хлопці вибігли. Проте їм не довелося втручатись, бо Огітіка саме повертався переможцем з вовчою ногою в зубах. Він сів перед тіпі і почав зализувати на спині рану, ревно оберігаючи свою здобич між лапами. А біля річки собача зграя теж справляла банкет.

Тільки-но Гапеда і Часке знову хотіли були увійти до намету, Огітіка раптом нашорошив вуха. Вслід за цим він враз кинув вовчу лапу і подався до лісу. Його радісне вищання свідчило про те, що він зустрів свого хазяїна.

Хлопці в чеканні зупинились перед наметом. Гапеда схопив руку Часке і міцно вп'явся в неї пальцями. Досі він відчував якийсь непевний страх, що вождь не повернеться живим.

Токай-іхто вийшов з лісу, освітленого мерехтінням зірок та снігу, і наблизився до намету. Хлопці звели погляд на вождя. Він ніс лише ясний кістяний лук і розшитий сагайдак із стрілами — більше нічого. Ніякої здобичі. Незважаючи на тьмяне світло, вони помітили в загострених рисах його обличчя якийсь дивно похмурий, непроникний вираз. З похиленими головами брати тихо стояли перед наметом, у якому зник Токай-іхто. Огітіка ліг перед входом і з великим завзяттям заходився біля вовчої лапи. Кості лунко хрускотіли під його зубами.

Гапеда рушив з місця, і Часке, якого він усе ще міцно тримав за руку, пішов за ним. Хлопці не повернулися в намет. Вони знайшли собі місце в густому лісі й сіли почіпки у снігу. Звідти братам видно було намети, але мешканці табору навряд чи могли помітити за кущами їхні зіщулені постаті. Довгий час вони не промовили жодного слова.

— Цієї ночі прийде ведмедиця, — було перше, що вихопилося у Гапеди.

— Після півночі, — беззвучно підтвердив Часке.

— Після півночі, — повторив Гапеда. Він обмірковував, як почати розмову про те, що він відчував і що мав намір зробити. В голові його гуло, наче в кукурудзяному млинку.

— Ти чув, — раптом озвався Часке, і Гапеда зрадів його словам, — ти чув, що сказав ворожий дух у наметі Бобра. Але те, що він сказав, ніколи не повинно статися. Токай-іхто не повинен умерти.

— Так, це ніколи не повинно статися, — твердо промовив Гапеда.

— Ніхто не знає про це, крім нас і маленької дівчинки, — вів далі Часке.

— Так, ніхто, крім нас, цього не знає, — знову підтвердив Гапеда. — Тому ми мусимо вирішити, що нам робити.

— Хуг. Ми мусимо щось вчинити. Але скажи, що саме.

— Ти не знаєш?

— Знаю. Але я хочу почути, чи й ти те саме маєш на увазі.

— Гак, — сказав Гапеда. — Все ясно. Ведмедиця неодмінно прийде. Біля Кінського потоку цей дух теж сказав правду, і тому тепер я вірю йому. Але вона не повинна вбити Токай-іхто. Токай-іхто мусить перевести Ведмеже братство через Мулисту воду.

— Хуг. За нього повинен вмерти інший.

— Я теж такої думки. Вакантанка часто давав згоду на те, щоб один воїн добровільно жертвував своїм життям за іншого. І навіть коли ми ще малі хлопці, а він… вождь!

— Може, — з сумнівом зауважив Часке, — може, нам слід сказати про це Гавандшіті, чаклунові?..

Гапеда помітно перелякався. Його серце схвильовано застукотіло.

— Ні, — твердо відповів він, незважаючи на збудження. — І Гавандшіта не повинен знати про це. Він часто настроєний проти нашого вождя, ти ж добре знаєш це, Часке.

— Так, ти кажеш правду. Ми будемо діяти самі.

Хлопці встали і піднесли руку до рота, щоб промовити ці слова до «великої священної таємниці», якою уявлялась їм незвідана природа. Після цього побігли нагору в самотній нічний ліс. Було темно і моторошно, бо саме мав настати новий місяць.

Шугали сови; від морозу потріскували гілки. Чим вище піднімалися хлопці, тим стрімкішим ставав схил, а біля підніжжя гори шуміла вода, ніби кликала їх назад до затишних наметів. Та гомін її все віддалявся і слабшав. Хлопці ступали хрустким снігом, іноді під їхніми ногами ламалась гілка. Кущі й гілля дерев били їх по обличчю; шкіра тріскалась від холоду, а за шию сипався сніг. Вони ішли один за одним; поперемінно перед вів то стрункий Гапеда, то присадкуватий Часке. Це не жарт — опинитися вночі в дикому гірському лісі — навіть і для двох хлопців-дакотів. Згодом вони побігли так, що, незважаючи на холод зимової ночі, обливалися потом і серце мало не вискакувало їм з грудей. Пробігаючи повз дерево, з якого хлопці першого ранку помітили чорного ведмедя, вони огляділись навкруги і справді побачили в густому чагарнику покинуте ведмеже лігво. Довкола лежали молоді деревця і товсте гілля, серед якого вмостився був на зимову сплячку ведмідь, а в снігу ясно виднілися обмерзлі сліди лап.

Хлопці поповзли далі. Лісовий схил тепер здіймався майже прямовисно, і, щоб рухатись вперед, їм довелося пустити в хід і руки. Не те що розмовляти, навіть думати не було змоги. Гапеда лише мигцем згадав про те, що Токай-іхто і Боброві довелось тягти звідси важкого чорного ведмедя. Йому й Часке потрібно було мати майже втричі більше часу, щоб тільки видряпатися наверх. Вони дряпались усе вище й вище, поки, нарешті, засапавшись, не зупинилися перед зарослою стрімкою скелею, посеред якої темнів, наче зловісне чорне