Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

Оскільки хлопці твердо вирішили врятувати вождя, вони тепер холоднокровно й діловито зважували кожний крок, який мали зробити.

На нижню частину стрімкої скелі, що виступала приблизно на десять метрів вище верхівок дерев, легко було піднятись. Але під входом до печери, майже на висоті у два людські зрости, скеля була гладенька і прямовисна.

— Спершу виліземо туди, — вирішив Гапеда, — а тоді я стану тобі на плечі. Ми мусимо увійти всередину, щоб вона нас знайшла і не могла обминути.

Гапеда сам з себе дивувався, що так спокійно вимовив ці слова. Він, не вагаючись, почав здійснювати свій намір і поповз уперед. Часке дряпався слідом за ним.

Виступи скелі і виткі рослини були достатньою опорою для спритних рук і ніг. Коли хлопці дісталися до місця, де скеля круто обривалася, Гапеда зупинився і пропустив поперед себе Часке. Той вибрав найзручніший виступ, і Гапеда відповз убік, щоб дати йому змогу міцно стати; потім виліз братові на плечі. Але й тепер він не міг дотягтися руками до краю печери, а нижче не було за що вхопитись.

— Я підсаджу тебе, — запропонував Часке.

Гапеда став йому на руки, і той підняв його вгору.

Гапеда знайшов опору десь край входу до печери і, міцно вчепившись за якийсь виступ, повис на руках; тоді брат видряпався наверх по його тілу. Таким чином Часке першим став на дно печери і хотів допомогти Гапеді підтягнутись вгору, але Гребінник був надто гордий, щоб скористатися з допомоги. Він зробив ривок, уперся руками і теж уповз у темряву. Вологе, задушне повітря ударило хлопцям в обличчя.

Зіщулившись, вони, сіли почіпки на краю печери. Тут була межа між освітленою зорями ніччю, де буяли рослини, жили тварини й люди, і непроглядним зловісним мороком, що зяяв їм назустріч, повний страшних таємниць.

Вони сиділи в мовчазному чеканні. Удари їхніх сердець стали повільнішими і спокійнішими, і хлопці почали уважніше придивлятися до печери. Скелясті стіни були мокрі, повітря тхнуло вологою. Тому що надворі було холодніше, печера дихала паром, наче людина. Дивовижним здавалося шерехате каміння, що росло ніби якимись опуклостями й гостряками. Хлопці помацали руками навколо себе. Потім Гапеда встав, ступив кілька кроків у темряву і виявив, що каміння росло не тільки знизу вверх, а й зверху донизу. Це було дуже дивно. Він сказав про це Часке, але голос його гучно залунав, немов чужий, аж він сам злякався його. Печера не тільки дихала, а й мала свій голос. Віддалений шум долинав з темряви, ніжний і звабливий, ніби чарівний голос страшного чудовиська, що заманює свою жертву.

— Може, це просто вода, — лунко рознісся голос Гапеди, хоч він промимрив ці слова собі під ніс.

Часке не відповів. Брати ще ближче присунулись один до одного, так що кожний відчував тіло другого. Так просиділи вони довго. Потім Гапеда відчув, що Часке підвівся.

— Тепер ходімо туди, вглиб. Я хочу дізнатись, чи є там вода, — прошепотів Часке. Він не хотів говорити голосно, щоб знову не розляглася така луна.

Гапеда теж підвівся. Взявшись за руки, щоб міцніше триматися на ногах, хлопці почали обережно, навпомацки пробиратись вперед. Дно печери поволі спускалось донизу. Вони все більше й більше заглиблювалися в середину гори. Коли брати трохи згодом озирнулись назад, вже не було видно виходу. Лише непроглядний морок стояв навколо. Дзвінкий шум посилювався. Він ставав усе гучнішим і гучнішим, так що кінець кінцем вони ледве чули свій власний голос. Хлопці ще міцніше стисли один одного за руки.

Нарешті їм здалося, що глибоко внизу вони вже досягли джерела звуку. Шум тут стояв неймовірний.

— Вода! — крикнув Часке, щоб Гапеда почув його. Хлопці зупинились і, нахилившись, торкнулися долонями бурхливої води. Вона, здається, текла в печеру з правого боку гори, а ліворуч знову зникала в невідомих глибинах. Брати сіли на скелястому березі підземного потоку. Наче змовившись, вони скинули хутряні куртки і опустили руки у воду, щоб перевірити глибину потоку. Зануривши руки лише по лікоть, хлопці наштовхнулись на тверде дно.

Отже, тепер ясно. Це просто вода. Гул доносився зліва, де невеличкий потік падав в бездонну глибину.

Що ж їм тепер робити? Повернутись до входу в печеру? Чи лишитися тут? Чи йти далі?

— Ходімо далі! — прокричав Гапеда над самим вухом Часке.

Хлопці надягли куртки, знову взялись за руки і, обережно ступаючи, зважились перейти бурхливий потік. На протилежному березі дно печери піднімалось вгору, і обоє сміливців подряпались наверх. Тепер вони вже не тримали один одного, бо їм потрібні були обидві руки. Темному ходові, здається, не було кінця. Куди він веде? Скільки часу вони ще можуть йти ним далі?

Підйом став похилішим, і рухатись вперед тепер було легше. Вода вже не шуміла так оглушливо, бо вони віддалились од неї. Часке перечепився і впав. Гапеда швидко підхопив його. А втім, у цьому й не було потреби, бо брат і сам легко звівся на ноги. Коли хлопці під час цієї незначної пригоди окликнули один одного, то виявилося, що говорити було легко і голос знову звучав майже цілком виразно. Очевидно, печера стала ширшою і глибшою.

Навіть кроки свої вони вже зараз чули, коли, пробираючись вперед, човгали ногами. Шум води долинав тепер, як далека музика. Хлопці вже чимало пройшли вглиб гори. Наскільки далеко? Цього вопи не знали.

Просуваючись обережно вперед, вони побачили, що опинились у величезній печері, з якої вело три ходи. Увійшовши в один з них, хлопці обігнули коло і знову потрапили в перший вхід, який впізнали по особливих обрисах скель.

— Ми лишимось тут, — тихо сказав Гапеда. — Тут, біля нашого входу до великої печери. Тут вона неодмінно пройде, коли захоче вийти.

— Авжеж. Хлопці посідали.

У тиші й пітьмі знову зробилося моторошно. Видиратись на скелі і обслідувати таємничу печеру в горі було легше, ніж