Читати книгу - "Останнє літо"

яким треба було звернути на їхню армійську дорогу, було ще майже двісті кілометрів.

Сірий, для перших чисел червня холодний, але сухий день давав змогу йти за графіком, на середній швидкості сорок кілометрів, хоча шосе, як не старались шляховики, було таке розбите війною, що навіть цю швидкість тримати вдавалося нелегко.

Євстигнєєв, що підмінив водія, який куняв тепер на задньому сидінні, намагався зробити неможливе: вести машину обережніше, не зменшуючи швидкості. Але віліс усе одно, мов козел, стрибав на розбитій дорозі. Серпіліна, який заснув годину тому, так підкидало, що Євстигнєєв боявся, коли б не злетів з голови командуючого новенький генеральський кашкет, якого він купив учора в Москві, у Військторзі. «Все-таки здоровий він», — скоса глянувши на Серпіліна, який і вві сні чіпко держався рукою за стойку вітрового скла, подумав Євстигнєєв.

І згадав, як позавчора, коли ще не відомо було, чи випишуть його, лікар Ольга Іванівна підстерегла його самого, без Серпіліна, і суворо наказала, щоб везли генерала акуратніше. Пояснила, що після тієї аварії довга тряска на вілісі нічого доброго не дасть.

— Ні в якому разі не везіть його далі Рославля, в крайньому випадку, просто збрешіть, що машина зламалась! «Мабуть, думає, що який він з нею, такий і з нами.

Спробуй збреши йому, коли він вирвався з Москви і вже більше ні про що не думає, крім свого приїзду до армії!

Наказано: хоч би там що, а сьогодні бути на місці. За всю дорогу лише один раз на п’ять хвилин дозволив зупинитися — бензину в бак долити. А чай з термоса пили й закушували по черзі, на ходу. Завжди хтось сидів за кермом. І на вілісі, і там, ззаду, на «доджі»…»

Знову подивившись на Серпіліна, котрий усе ще спав, Євстигнєєв згадав, як сьогодні вранці снідали й прощалися там, на квартирі в Ані.

Серпілін, тільки-но приїхав і ввійшов до квартири, зразу, як рідних, розцілував і Аню, і його — поздоровив.

І дівчинку, піднявши з підлоги, поцілував кілька разів у волоссячко; відчувалося, що жаль йому з нею розставатись.

Та як тільки поставив дівчинку на підлогу, зразу ж сказав:

— На харч і на прощання маємо тридцять хвилин. О десятій — по конях!

І потім хоч не поспішав, не нагадував, але однак усе йшло за годинником.

Сидів біля столу поряд із своїм батьком так, ніби все, що їм треба було сказати, вже сказано. Розмовляв тільки з дівчинкою та з Анею. Навіть заборонив Ані винести на кухню брудні тарілки: «Сиди, потім прибереш».

А коли Аня сказала йому: «Ви про нас там, на фронті, не турбуйтесь; у вас, військових, і без нас клопоту багато», — раптом спитав: «Скільки за цей рік гімнастерок пошила?»

Аня відповіла, що не лічила.

Тоді він простяг через стіл свою довгу руку, цокнувся з Анею, випив усе до дна, що лишалося в чарці, і сказав: «Сама не лічила, то ми колись полічимо. Думаєш, тільки ті військові, в кого погони на плечах? Ні. Військові — це всі ті, в кого війна на плечах». Сказав так, немовби чимось перед нею завинив. У неї навіть сльози бризнули.

А генералів батько сидів собі й мовчав. Як і вчора, оглядав кімнату: що в ній є? А може, просто нудьгував, бо розмова не з ним, а з Анею. Потім сказав: «Поживу у вас три дні та й поїду». І став розпитувати, як добиратися до того великого московського товчка на станції Салтиковці, про який йому розповідали в Рязані.

Виявляється, вони ще взимку закололи кабанчика, і він привіз трохи сала. Хоче сало це продати, а мануфактури купити. «Ну привіз, то й привіз! То продай і купи, а навіщо про це при генералові? — з осудом думав Євстигнєєв. — Підожди, поки на війну поїде. Залишишся з Анею, пояснить вона тобі, як до тієї Салтиковки доїхати…

Він не злюбив генералового батька, ще й не бачивши його, бо через цю поїздку довелося на два дні й одну ніч залишати Аню. А дні й ночі були й так лічені; тепер до кінця війни ніхто нічого не додасть.

Спочатку він не давав волі своїй неприязні; навіть присоромив себе, коли, прибувши в Туму, дізнався, що в старих усі дочки стали вдовами, а троє внуків — сиротами.

Та коли вранці старий раптом відмовився їхати, неприязнь до нього спалахнула в Євстигнєєва з новою силою.

Якщо зразу не поїхав, не так уже й поривався до сина. Виходить, можна було по нього й не їхати, перепустку поштою надіслати.

Коли з’явився вчора проти ночі, теж радості мало було.

Хоч нічим не показали цього з Анею й розмовляли з ним, скільки йому забажалося, і помитись приготували, і чекали, поки помиється, і на свою постіль поклали…

Зробили все, як треба було зробити, з поваги.

Але себе, звичайно, пожаліли. Своїх останніх годин.

А тут ще зранку почав про кабанця та про мануфактуру…

Генерал промовчав, але Євстигнєєву здалося, що і йому це не сподобалось. Навіть на якусь мить стало шкода генерала, що в нього такий батько.

Поснідали швидше, ніж гадали.

Генерал підвівся з-за столу й сказав дівчинці:

— Ходім на подвір’я, подивимося на мою машину.

— Я її вже бачила, — сказала дівчинка.

Але генерал пояснив:

— У мене ще друга є, велика, от її ти й не бачила.

І, взявши батька під лікоть, теж потяг за собою:

— Ходімо з нами, дамо людям попрощатися.

— І ми з вами, — засоромилась Аня, але генерал зупинив її.

— Ми підемо, походимо, поговоримо там, а ви не поспішайте, прощайтесь, скільки треба буде. Можемо й о десятій п’ятнадцять виїхати. Надворі сухо, в дорозі надолужимо.

І пішов на подвір’я разом зі своїм батьком та з дівчинкою, залишивши їм