Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

Сюзанка вжила це огидне, мерзенне слівце, то від неї варто тікати якнайдалі, тоді як він ось зараз!..

– Костику, ти слухаєш мене?

– Чого ти хочеш?..

Молодий чоловік обернувся до абсолютно чужої незнайомки, ковзнув байдужим поглядом по її обличчю, знов відвернувся і тихо сказав:

– Що тобі від мене ще треба…

– Я кажу, що Софія Аронівна померла, так і не дочекавшись онука. Отож Гатька моя залишилася зі своїм пролетарем і з їхнім первістком практично сама, бо їхню сім’ю підтримують тепер тільки двоє людей – батько дружини Самсон Данилович і мати чоловіка, ця куренівська жлобиха. Позаяк Гатя доглядає малого – а Спартак дуже, дуже хворобливий! – то з них двох заробляє лише Андрій. Ну, має він карбованців дев’яносто – оце і все. Хіба що останнім часом Гатя якісь халтури додому бере. Але я знаю, що у неї голова постійно пухне від думок, у кого б позичити гроші до чоловікової получки. Тим паче, зважаючи на перебої з постачанням продуктів, що мають місце останнім часом, особливо молочних… Це тут, у кафетерії, морозиво продають, але ж водночас молока й кефіру в магазині не купити. То скажи, як їм дитину ростити?! Що це за життя…

Сюзанка замовкла в очікуванні відповіді, однак Костик більше не збирався продовжувати цю огидну розмову. Тепер йому все стало зрозумілим: ніколи вони не одружаться! Адже у нього, як у нареченого, все неправильне: і професія кібернетика, і селянське походження, і виховання в дитбудинку, і наявнісь сестри-сектантки. До того всього він ще і «гой», негідний руки і серця майбутньої лікарки з благопристойного сімейства Голландерів!..

Не відповівши дівчині геть нічого, молодий чоловік мовчки піднявся зі свого стільчика… але хитнувся так сильно, що мало не впав. Устояв лише тому, що вчасно сперся на столик.

– Що це з тобою?! – спитала Сюзанка стурбовано. – Ти ж, здається, навіть не пив нічого…

– Я нічого не пив, так, – підтвердив Костик, – у мене просто ноги затерпли від довгого сидіння. Пішли вже, треба тебе додому відвести.

Й ледь утримався, щоб не додати: «…відвести тебе додому, а там живи собі як знаєш. Не хочу тебе ні бачити, ні чути. Ніколи-ніколи».

Київ, початок липня 1964 року

Максимові Тадейовичу лишалося вже недовго152 – на жаль, це було видно за багатьма ознаками. І головним чином – у його очах, які мовби вдивлялися в далечінь, яку не бачили інші люди.

– Ціле покоління відходить у вічність. Так, ціле покоління… Ти розумієш, Борисе Дмитровичу? Я не люблю казати подібних речей, але що поробиш, коли так воно і є?.. Тільки тому я й погодився оце зараз поговорити з тобою, що знаю: інші – вони можуть виявитися могильниками, але ж ти не такий! Ти, Борисе Дмитровичу, не могильник, ти якщо напишеш, то не для того, щоб у ямі закопати й навік поховати. Ти напишеш, щоб ми жили!.. Я, мій друг Павло Губенко, інший Павло – той, котрий Тичина, Володя Сосюра… й інші. Нехай задуману тобою книгу нарисів153 я не побачу, проте бачу твій задум, немов на долоні.

– І як задум цей – подобається?

– Кажу ж, пиши! Тому й розмовляю оце з тобою. Мені було б простіше навіть на поріг тебе не пустити, удати із себе поки що живого класика і відмовити категорично. Мовляв, я тут Сталінські премії отримував і дачу від радянського уряду, доки цей Антоненко-Давидович в ГУЛАГу строк мотав… Але хтось же мусить!..

Максим Тадейович перевів подих і продовжив:

– Хтось же мусить нашу справу продовжити?.. Так, не все у нас виходило чисто, не все ми робили так, як слід було робити. Однак ми були! Були і творили, ковтали сльози і боролися, здавалися і стрілялися!.. Не всі й не завжди вчасно – але час від часу… І сиділи по тюрмах, як-от я, чи по таборах, як-от ти… Хтось мусить про все це розповісти – от ти й розповіси. Ще не час розповідати про все достеменно, але хоч би частково!.. Зроби це, Борисе Дмитровичу, зроби, прошу!..

– Так, авжеж.

Він гадав, що розмову завершено, проте Максим Тадейович зробив знак, що збирається говорити далі:

– Це важливо для нас, для покоління, що відходить – показати, що ми були і бодай щось для України зробили, попри всі наші невдачі… Однак ще більше, ніж нам, така праця знадобиться тим, хто йде слідом. Наше покоління має в тилу Франка, Лесю Українку, Коцюбинського й інших, нове покоління матиме в тилу нас. Розумієш, Борисе Дмитровичу?.. Вони матимуть шанс виправити наші похибки! А якщо не вони, то ті, хто прийде далі слідом, і далі, і далі… Колись-то виправлять. А ще, можливо, зрозуміють, чому з нами сталося все те, що сталося. Я от розмовляв нещодавно з одним… Руденком його звати, він у фантастичному жанрі працює. Нібито несерйозною та література вважається, але знаєш, що Руденко цей сказав мені про Сосюру?

Антоненко-Давидович навіть приблизно не уявляв, а тому лише мовчки звів догори брови на знак того, що слухає уважно.

– Пам’ятаєш, Володя Сосюра всім і кожному розповідав пошепки, що після виступу в Дебальцевому його, Сталінського лавреата, побили невідомі особи? Він іще після того випадку довго лікувався, причому лікував не тільки синці й забиття… Ну, отож розмовляли ми з Руденком цим самим про літературу, як-от із тобою зараз розмовляємо. А він мені й каже: «А знаєте що, Максиме Тадейовичу? Чомусь ніхто не розглядає такого варіанта, як петля часу, – а от чому?! Незрозуміло». Я спитав, що то є – петля часу. А Руденко цей мені: «А якщо Сосюру і справді побили після творчого вечора в Дебальцевому – але тільки не в наш час?! Чому б йому не перенестися років десь, скажімо так, на п’ятдесят?! Хтозна, яка ситуація тоді буде на нашому Донбасі… Можливо, і поб’ють його тоді за саме лише українське слово». Я спочатку відмахнувся, а потім подумав: цікава ідея!..

– Та ну, Максиме Тадейовичу! Потрапити на півстоліття наперед, щоб тебе тільки побили, а потім назад?.. Ні, це неможливо.

– Це нам так здається! Нам з нашим пересічним розумом. Але ти пиши! Пиши для того самого майбутнього, для якого твоя книга нарисів згодиться більше, ніж для нас!.. Пиши, Борисе Дмитровичу, а майбутнє… Воно вже розбереться, що зберегти, а що відкинути.

От після якої розмови з Рильським повертався Антоненко-Давидович з дачі поета, що в Голосієві, до Києва. Повертався і не знав, вірити