Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

– залишити. Я пригадала, як легко мені вдалося налякати Бруно Соккаво, і рішуче відмовилася:

– Усе одно скінчиться тим, що на мене подадуть до суду, я вскочу в халепу по самі вуха й змушена буду дізнатися, що закони існують лише для тих, хто їх виконує, а не для тих, кому на них начхати. А мені б цього дуже не хотілося, заради власних дітей.

Я трохи почекала, врешті зібралася з духом і розповіла все в найменших дрібницях Лілі. Вона й бровою не повела. Увімкнула комп’ютер, відкрила текст, але, схоже, не читала, а дивилася на екран і думала про своє. Потім запитала мене ворожим тоном:

– Ти довіряєш тому редакторові?

– Так, він чесна людина.

– Тоді чому не хочеш публікувати статтю?

– А навіщо?

– Щоб усе прояснити.

– І так усе ясно.

– Кому? Тобі, мені, редактору?

Похмуро похитала головою й заявила сухо, що їй треба працювати.

Я попросила:

– Зачекай!

– Нíколи! Без Альфонсо ми тут геть зашиваємося. Іди вже, будь ласка.

– Чому ти гніваєшся на мене?

– Іди!

Якийсь час ми з нею не бачилися. Зранку вона відправляла до мене Тіну, увечері або надсилала Енцо, щоб забрав малу, або сама кликала її зі сходів. Так минуло кілька тижнів, згодом мені зателефонував головний редактор і радісно заявив:

– Молодець, я радий, що ти наважилася!

Я не розуміла, про що йдеться, і він пояснив, що йому телефонував товариш з «Еспрессо», просив негайно зі мною зв’язатися. Від нього він дізнався, що моя стаття мала вийти в наступному номері з деякими скороченнями. Дорікнув, що я нічого не повідомила раніше.

Мене пробило холодним потом, я не знала, що сказати, вдала, що так і треба. Але я швидко второпала, що то Лілиних рук справа, то вона надіслала нашу статтю до редакції тижневика. Я кинулася сваритися, але застала її в доброму гуморі:

– Ти не наважувалася, а тому я вирішила за тебе!

– Я вирішила не публікувати!

– А я – навпаки.

– Тоді підписуй статтю своїм ім’ям.

– Що ти верзеш? Це ж ти у нас письменниця.

Я не могла донести свій протест і занепокоєння, будь-які слова обурення розбивалися об її жарти. Стаття вийшла на перших сторінках – цілих шість сторінок дрібно надрукованого тексту! – і під нею, звичайно, стояло лише одне ім’я: моє.

Коли я про це дізналася, ми посварилися. Я роздратовано сказала їй:

– Ніяк не можу зрозуміти, чому ти так вчинила!

– Зате я розумію, – відповіла вона коротко.

На її обличчі все ще були сліди від удару Мікеле, але відмова поставити під статтею своє ім’я пояснювалася не страхом. Вона не боялася Солар, я це добре знала, на них вона плювати хотіла. Але я все одно почувалася ображеною й дорікнула їй:

– Ти не захотіла підписуватися під статтею, бо тобі до вподоби залишатися в тіні, тобі хочеться кинути камінь – і сховати руку за спину. Я втомилася від твоїх інтриг!

А вона у відповідь тільки зареготала: таким абсурдним здалося їй моє звинувачення. Потім сказала, що їй не подобається, що я так думаю, надулася й пояснила, що надіслала статтю до «Еспрессо» від мого імені, бо її ім’я не мало жодного значення. А я вчилася, потім прославилася, і моя популярність дозволяла мені звинувачувати будь-кого без шкоди для себе. Ті Лілині слова ще раз підтвердили думку, що вона наївно перебільшувала мій вплив. І я негайно їй про це заявила. Але вона спохмурніла, сказала, що я себе недооцінюю, а тому маю над цим попрацювати й повірити у свої сили, а єдине її бажання – змусити мене переконатися у власних талантах.

– От побачиш, що тепер буде з Соларами! – вигукнула вона наприкінці.

Я пішла додому похнюплена. Ніяк не могла позбутися враження, що вона мене використовує, як казав Марчелло. Вона посилала мене на битву, сподіваючись на мій невеликий авторитет, з метою виграти власну війну, досягти власних цілей, приглушити власне почуття провини.

103

Насправді та стаття стала для мене великим кроком уперед. Її публікація допомогла об’єднати окремі деталі моєї творчої кар’єри в єдину гармонійну мозаїку. Довела, що я не лише талановита письменниця, а й людина, котра бореться проти занепаду рідного міста, як раніше боролася за профспілки й права жінок. До читачів, яких я здобула наприкінці 60-х років, приєднувалися ті, хто попри всі злети й падіння цікавився моєю творчістю з 70-х, а також поціновувачі нового роману. Це, звичайно, пожвавлювало інтерес до перших двох книжок, які знову перевидали, а також до третьої, продажі якої і надалі зростали, а ідея зняти фільм почала потроху реалізовуватися.

Звичайно, публікація тієї статті завдала чимало клопоту. Мене викликали карабінери на допит. Мене запросили до податкової інспекції для надання відомостей. Мені перемивали кістки в місцевій пресі правого спрямування, де називали «розлученою феміністкою, комуністкою, прибічницею терористів». Мені надходили анонімні дзвінки з погрозами моїм дітям та брудною лайкою. Але попри постійний страх – той страх вже здавався звичним наслідком журналістської діяльності – я тривожилася значно менше, аніж коли вийшла попередня стаття в «Панорамі» та коли проти мене подала позов Кармен. То була моя робота, і я вчилася робити її краще з кожним днем. Почувалася захищеною завдяки юридичній допомозі видавництва, підтримці лівої преси, зустрічам із читачами, які ставали дедалі багатолюднішими, переконанню, що правда – на моєму боці.

Але якщо говорити щиро, то справа була не тільки в цьому. Я заспокоїлася, коли стало ясно, що Солари нічого не зможуть мені зробити. Моя популярність змушувала їх триматися якомога далі. Марчелло і Мікеле не лише не подали новий позов, а взагалі промовчали. Якось ми зустрілися з ними на очах у правоохоронців, і вони обмежилися стриманим, але чемним вітанням. Так скандал вгамували. Єдиним фактичним наслідком публікації статті стало те, що було відкрито низку розслідувань і судових справ. Але, як і передбачали адвокати видавництва, через кілька місяців розслідування застигли, а судові справи загубилися в морі таких самих справ. І ніхто братів Солар до в’язниці не запроторив. А от моїм стосункам із сім’єю стаття завдала чимало шкоди: сестра, племінник Сильвіо і навіть рідний батько перестали зі мною спілкуватися, геть викреслили зі свого життя. Лише Марчелло й надалі привітно зі мною вітався. Якось я зустріла його біля траси, вдала, що не помітила, і відвернулася. Але він підійшов і промовив:

– Лену, я знаю, що, якби в тебе був вибір, ти б цього не зробила. Я на тебе не ображаюся, ти не винна. А тому пам’ятай: двері мого дому для тебе завжди відчинені.

На що я відповіла:

– Справді? А лише вчора Еліза хряснула ними мені перед носом.

Він посміхнувся:

– Ну, хазяйка в домі – вона. Що я можу вдіяти?!

104

Треба визнати, що таке,