Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

Глава 23

 Ліна швидким кроком зайшла до кабінету, механічно привіталася з колегами і сіла за свій робочий стіл. Вона відчувалася якесь заніміння в середині і ніяких емоцій. Проте, коли піднесла руку до клавіатури, то побачила як та слабо тремтить. Ліна тупо подивилася на свої пальці, що застигли над клавішею живлення і вперше, відколи вибігла з ліфта, видихнула. Нав’язливі, схвильовані думки не заставили себе чекати і ринули в голову: що вона натворила? Як вона взагалі на таке спромоглася? Все, тепер точно звільнять!

 Ліна глибоко вдихнула-видихнула і врешті натиснула клавішу на ноуті. Що ж, він сам винен, а звільнять...  Ну то звільнять. Не кінець світу, зрештою. Хоча іти звідси не хотілося. Та було в дівчини смутне відчуття, що Вадим так не вчинить, але легше від цього розуміння не ставало. Він цей інцидент, напевно, просто так не залишить. Тепер залишилось чекати його відповіді – умудрилась же вона попасти в таку ситуацію. Дівчина подумки застогнала: «Ну чого?! Чого коли в її житті з’являється Вадим Гнаткевич – з нього (життя) автоматично зникають спокій і впевненість в собі!»

 На подив Ліни, до кінця робочого дня нічого особливого не відбулося. Вона займалася своїми звичними справами і обов’язками з легким тривожним очікуванням, які в результаті не оправдались. Тож вечором, по дорозі додому, вона з полегшенням сідала в авто Дмитра, який сьогодні зміг її забрати.

 Проїжджаючи по звивистій дорозі паркінгу, Ліна таки побачила винуватця свого душевного неспокою (хотілося уточнити, що сьогоднішнього, але це було б лицемірством). Вадим стояв біля прочинених дверей свого авто (чорне BMW, очевидно найновішої моделі). Одна рука, стиснута в кулак, лежала на даху авто, а іншою тримав телефон біля вуха і про щось стримано-емоційно розмовляв.

 Ліна зраділа, що він не дивився в їх бік і не помітив її, тож вона поспішила вернути увагу до Дмитра.

-          Давай на вихідних в кіно підем? – запропонувала-спитала його. – Бачила на днях анонс нової комедії. Видалася вартою уваги.

-          Можна, - просто відповів хлопець, - але маю зустрічну пропозицію – побачитись швидше.

-          Заінтригував, - зацікавлено глянула на нього. – Що ти придумав?

-          Придумав відсвяткувати свій день народження.

 Ліна радісно підстрибнула на своєму місці і сплеснула в долоні:

-          Клас! Ну і коли знаменита дата?

-          Завтра, - коротко відповів Дмитро дивлячись на дорогу.

-          Чого ж ти швидше не розповів. Як мені тепер з подарунком бути? – скривилась-забідкалась дівчина. – Хіба що збігаю в газетний кіоск чи поштове відділення і листівку куплю.

-          З надписом? – грайливо глянув на неї.

-          Навіть музикальну, якщо така буде, - багатообіцяюче посміхнулася у відповідь.

-          Ну таких подарунків я ще не отримував, але є в мене (от тільки що, чесне слово, прийшла така думка) одна пропозиція щодо твого подарунку, який точно ніхто не переплюне, - він виразно глянув на неї і заграв бровами, пускаючи бісики.

 Ліна закотила очі і зітхнула, ховаючи посмішку:

-          Який ти вульгарний!...

-          Вже такий вродився, - знову підморгнув у відповідь, але за мить спитав вже серйозніше. – Ну то як? Можна на тебе розраховувати завтра після роботи? Не проти?

-          Звісно не проти. Навіть дуже «за». А хто ще буде?

-          Та кілька друзів. Вечірка невелика, але обіцяє бути буйною, знаючи всіх запрошених, - приречено глянув в її бік перебільшено-жалісним поглядом.

-          Ти наче і не радий такому факту? – поцікавилась Ліна.

-          Це тобі здалося. Я серед нас найбільший зірвиголова.

-          Гм... Побачимо, - задумливо-скептично проговорила дівчина, усвідомивши, що, незважаючи на їх уже доволі довге знайомство, так, по суті, і не знає Дмитра, не відчуває його.

 Можливо він зірвиголова, як заявляє, а можливо і ні. Вона, до свого сорому, ніколи і не прагнула пізнати його ближче, тому негайно потрібно це надолужувати, а поведінка людини в колі близьких друзів може багато про що розповісти.

-          До речі, а як ти відрекомендуєш мене своїм друзям? – поцікавилась вона.

-          Скажу правду: моя дуже близька подруга і це буде обов’язково з підморгуванням.

-          Що ж, сподіваюся нас не засміють, - хмикнула Ліна.

-          Змушений тебе розчарувати, – готуйся до кпин, - винувато скривив брови і повів плечем. – Я ж казав – компанія буйна.

-          А Марта з Максимом будуть? – поспішно запитати Ліна, сподіваючись побачитися з подругою і тим самим отримати дружнє плече підтримки.

-          Обіцяли прийти, але не надовго. Сама розумієш...

-          Розумію, але і цього достатньо. Давно не спілкувалася з Мартою. Вона вже напевно велика, - тепло посміхнулася своїм думкам Ліна.

 Вичерпавши тему дня народження, молоді люди обговорили як в кого пройшов робочий день. Ліна кожного разу, коли западала тиша спішила вигадувати чергову тему до розмови – мовчанка створювала атмосферу «не в своїй тарілці» і напружувала.

 Приїхавши до будинку Ліни, вона з особливим натхненням ощасливила Дмитра довгим поцілунком:

-          З прийдешнім святом тебе, - посміхнулася, відриваючись від нього.

-          Оце мені подобається. Сподіваюся на логічне продовження завтра, - глянув їй в очі затуманеним поглядом.

-          Якщо ти про французький поцілунок, то..., а, зрештою, не скажу. Хай це залишиться таємницею, - загадково посміхнулась у відповідь.

-          Для мене це не загадка, - ще раз чмокнув її в губи.

-          Самовпевнений який, - захитала головою дівчина і відвернулася до дверей, щоб відчинити.

-          Зовсім трошки, - почула його відповідь.

 Раптом, невідомо чому, сказана ним на перший погляд абсолютно безневинна фраза, кинула дівчину в жар. Підступна пам’ять в найбільш невдалий момент (а чи може бути вдалий?...) витягла зі своїх закамарків спогад коли вона вперше почула цю саму фразу з чоловічих уст:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍