Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

вийшли надвір, Трепп провела мене повз юрбу таксі до непримітного чорного катера, що стояв у зоні заборони на паркування. Ми залізли в кондиціонерну прохолоду та сіли у блідо-сірі автоформові крісла.

— Десять хвилин, — пообіцяла вона, коли ми здійнялися в повітря. — Як вам мікроклімат?

— Дуже непогано.

— Такі є по всьому аеропорту. Вихідними люди приїздять сюди з центру на день. Дивовижа, еге ж?

Я гмикнув і визирнув з вікна, тим часом як ми летіли, накренившись, над завитками житлових масивів великого міста. Далі була запорошена рівнина, що простягалася до обрію, та майже болюча небесна блакить. Ліворуч я бачив, як здіймаються гори.

Трепп неначе здогадалася про моє небажання говорити й зайнялася телефонним штекером, який підключила собі за вухом у іронічну підвіску. Ще один внутрішній чип. Почавши дзвінок, вона заплющила очі, а в мене з’явилося дивне відчуття самотності, яке буває, колись хтось користується чимось подібним.

Самотність була мені до душі.

Насправді ж я більшу частину подорожі був для Трепп кепським попутником. У каюті субкорабля я вперто тримався відсторонено попри явний інтерес Трепп до моєї історії. Врешті-решт вона облишила спроби витягнути з мене історії про Світ Гарлана та Корпус і натомість спробувала навчити мене парочки карткових ігор, які знала. Я відповів на це взаємністю, підкорюючись якійсь подобі культурної ввічливості, але двоє — не найкраща компанія для гри в карти, та й нікому з нас цього не хотілося. Ми обоє приземлилися в Європі мовчки, гортаючи власні добірки з медіастеку літака. Хоча Трепп це, судячи з усього, не бентежило, мені важко було забути обставини нашої останньої спільної мандрівки.

Під нами рівнина поступилася місцем дедалі зеленішим височинам, а далі з’явилася долина, в якій лісисті кручі неначе змикалися довкола чогось рукотворного. Коли ми йшли на посадку, Трепп відключилася, ворухнувши повіками; цей порух означав, що вона не стала спершу відключати чипові синапси. Більшість виробників наполегливо радять цього не робити, але, можливо, вона хизувалася. Я цього майже не помітив. Здебільшого мою увагу поглинуло те, біля чого ми сідали.

Це був величезний кам’яний хрест, більший за всі досі мною бачені, і вицвілий від часу. Коли катер поступово опустився до його основи, а тоді — ще далі, я зрозумів: будівничі цього пам’ятника поставили його на величезну центральну підпірку з каменю, завдяки чому він скидався на гігантський палаш, встромлений у землю якимось богом-воїтелем на пенсії. Це цілком відповідало розмірам довколишніх гір — здавалося, ніби його не могла там поставити жодна людська сила. Ступінчасті кам’яні тераси та допоміжні будівлі під підпіркою, які теж відзначалися монументальними розмірами, практично губилися в тіні цього артефакта.

Трепп стежила за мною з блиском в очах.

Лімузин зупинився на одному з кам’яних обширів, і я виліз назовні, кліпаючи від сонця на хрест.

— Це належить католикам? — припустив я.

— Колись належало, — Трепп попрямувала до височезних сталевих дверей у скелі попереду. — Коли було нове. Зараз це приватна власність.

— Як так вийшло?

— Спитайте Рея.

Тепер, здавалося, розмовляти не хотілося Трепп. Неначе щось у цій величезній споруді пробуджувало в ній іншу частину характеру. Вона попливла до дверей так, наче її тягнуло туди магнітом.

Коли ми дісталися брам, вони повільно розчахнулися, глухо загудівши автоматичними петлями, і зупинилися, розійшовшись на два метри. Я змахнув рукою в бік Трепп, і вона, знизавши плечима, переступила через поріг. Стінами у напівтемряві обабіч входу по-павучому пройшло щось велике. Я ковзнув рукою до руків’я «Немекса», вже знаючи, що це — марна справа. Тепер ми у краю велетнів.

Нас обнюхали дві вартові робосистеми, і з мороку виринули вузькі стволи вогнепальної зброї завдовжки з чоловіче тіло. Калібр у них, як мені здалося, був приблизно такий самий, як і в захисної системи у вестибюлі «Гендрікса», і я здав зброю. Автоматичні машини для вбивства, задзижчавши трохи по-комашиному, відступили й по-павучому видерлися стінами до своїх насістів. Біля основи двох ніш, у яких вони жили, я розгледів величезних залізних янголів з мечами.

— Уперед, — у тиші собору голос Трепп був неприродно гучним. — Думаєте, якби ми хотіли вас убити, то везли б аж сюди?

Я пройшов за нею, спустившись із кам’яних сходів, у основну частину приміщення. Ми були у величезній базиліці, що, напевно, простягалася вздовж усієї кам’яної підпірки під хрестом; її стеля губилася в мороку високо над нами. Попереду були ще одні сходи, що вели на дещо вужчий поміст, де освітлення було потужніше. Коли ми туди дійшли, я побачив, що дах тут вигинається склепінням над кам’яними статуями охоронців у каптурах, які тримали руки на широких палашах і скривили губи під каптурами в дещо зневажливих посмішках.

Я відчув, як мої губи скривились у відповідь, і серйозно замислився про потужну вибухівку.

У кінці базиліки в повітрі висіло щось сіре. На мить мені здалося, що переді мною кілька сформованих монолітів, вставлених у постійне силове поле, а тоді один із сірих предметів злегка ворухнувся у випадковому потоці студеного повітря, і я раптом здогадався, що це таке.

— Ви вражені, Такеші-сан?

Цей голос, ця вишукана японська, якою до мене звернулися, подіяли на мене, як ціанід. Мені враз сперло дух від сильних почуттів, і я відчув, як мою нейрохімічну систему пройняло нерівним струмом. Я дозволив собі неквапливо повернутися на голос. Десь під оком у мене засіпався м’яз від притлумленого бажання вдатися до насильства.

— Рей, — заговорив я аманглійською. — Я, бляха, мусив про це здогадатися ще на стартовому майданчику.

Рейлін Кавахара вийшла з дверей, стала збоку круглого приміщення, де закінчувалася базиліка, та іронічно вклонилася. Слідом за мною бездоганно заговорила аманглійською.

— Так, можливо, ти мусив про це здогадатися, — замислилася вона. — Але найбільше мені в тобі не подобається, Ковачу, саме твоя нескінченна здатність дивуватися. Хоч скільки ти корчиш із себе ветерана воєн, у глибині душі ти лишаєшся простаком. А в наші часи це — неабияке досягнення. Як це тобі вдається?

— Комерційна таємниця. Щоб це зрозуміти, тобі треба було б бути людиною.

Ця образа залишилася без уваги. Кавахара опустила погляд на мармурову долівку, неначе щойно її побачила.

— Так, що ж, мені здається, що це ми вже проходили.

Мені згадався Новий Пекін і схожі на ракові пухлини владні структури, що їх створили там Кавахарині інтереси, дисгармонійні крики жертв тортур, які я навчився асоціювати з її іменем.

Я наблизився до одного з сірих конвертів і ляснув по ньому. Його шорстка поверхня піддалася під моєю рукою, і він трохи загойдався на кабелях. Усередині щось мляво посунулося.

— Куленепробивний, так?