Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

— Брешеш, людоморе.

— Не задушиш нашу правду

І волю Вкраїни!

Не підкориш цю землю

І наш дух завзятий!

— Пошлімо його матері, де б вона не була, думкою подяку, що вродила такого сина! Пошлімо батькові думкою подяку, що дав йому стрілецьке завзяття!

1947 року Провід ОУН вирішив перевести частину УПА до західних держав. Від командира УПА надійшла пропозиція відібрати тих командирів і стрільців, які не замасковані псевдами від місцевого населення і сформувати з них загін для об’єднання з галичанами й спільного переходу на Захід. Арсенів батько та інші сотники обговорили пропозицію. Батько вирішив не йти на Захід, а воювати в своїх волинських лісах до останку.

У вересні в одному запеклому бою Арсенового батька було вбито. Більшовицька влада над селом посилилася. Раніше червонопогонники вилазили з райцентру на села тільки вдень. На ніч ховалися в своїх районних гарнізонах. Тепер вони почали відважуватися вилазити на села деколи й уночі.

Сільська влада, яка служила більше підпіллю, аніж окупантам, поступово припиняє допомогу повстанцям і все вірніше прислужує чужій владі. Селом поповзли чутки, що вивозитимуть на Сибір родичів повстанців і тих, хто не захоче записатися до колгоспу.

Колгосп лякав. Він стосувався всіх і тому сприймався не конкретно й не вельми гостро. Що ж до родичів повстанців, то в селі добре знали багато сімей, чиї батьки й сини були в УПА.

Одного разу восени до сільради під’їхало два вантажні авта з червонопогонниками. У них був список на одинадцять сімей. Вони взяли голову сільради, щоб він показував, де ті люди жили.

— Поки машини стояли біля сільради люди, — розповідав Арсен Скляр, — які завжди пильнували за сільрадою, шепнули хлопцям, щоб бігли по хатах і повідомили про наближення лиха. До нашої хати забіг хлопець за півхвилини до появи ворогів. Мама гукнули: “Арсене, синку, тікай до тітки Палажкп” (вона жила на другому кінці села). Я вискочив у чому був, і добре, що кинувся не на вулицю, а за клуню, бо в цей момент зайди відчиняли хвіртку й заходили на подвір’я. Я не став чекати, що буде далі, а з-за клуні підбіг до тину, що відгороджував їхній город від сусідського, перестрибнув через нього й присів. Оглянувся. Переконавшись, що не помітили, рачки переповз сусідський город, перестрибнув через другий тин і поповз далі. Коли вже був за кілька сотень метрів від своєї хати, почув постріл і материн лемент. Ясно, що мати живі і плакали по бабі чи сестрі. Не став повертатися. Пішов поза городами далі, заховався і сидів у кущах, доки не стемніло. Ця татаро-московська навала на село тривала яких дві-три години. Сільрада дала підводу на кожну сім’ю. Нещасні погрузили трохи одягу, взуття, білизни, постелі, посуду, трохи харчів й рушили до залізничної станції. Попереду валки їхало одне вантажне авто з енкаведистами, позаду — друге.

В селі одні принишкли, боячись, щоб і їх не похапали, інші гучно проклинали навалу й обіцяли помститися, ще інші питали один одного: “І за що оце Господь Бог нас так тяжко карає?” — “Нічого, нічого, — потішали інші. — Ось скоро Захід разом з американцями почне війну проти Москви, розгромить її, москалів не залишиться в Україні жодного і тоді заживемо по-людськи.”

Увечері, коли навала вже минулася, тітка пішла до нашої хати, і від сусідів дізналася, що коли двоє енкаведистів зайшло до хати (один стояв на подвір’ї, а один на вулиці), то баба взяла кухонного ножа і з прокляттям замахнулась на одного з москалів. Той легко відбив тонку, суху, безсилу бабину руку і штовхнув її додолу, а другий вистрілив у неї. Сестра встигла залізти під ліжко. За списком у хаті мало бути четверо. Сестру вони знайшли. Маму били і вимагали сказати, куди сховався син. Вона не сказала. І так їх двох (маму з сестрою) й вивезли. Мені тітка порадила не показуватися на люди, щоб загалом ніхто не знав, що я в неї живу. Бабу поховали сусіди. Хати і всі господарства вивезених наїзники нібито передали сільраді. Потім районні начальники разом з сільською владою ці господарства розтягнули й розікрали.

Тітка ставилася до мене, як до рідного сина. Узялася вчити мене. Брала підручники, які потрібно було за програмами, давала мені завдання і вимагала їх виконувати. Я мав добру пам’ять і швидко засвоював матеріал. Жив у тітки п’ять років і пройшов за цей час, то під її наглядом, то самотужки вісім класів. До школи не ходив. Іспитів не складав, але освіту здобув. Проте, що я жив у тітки, дехто з сусідів здогадувався. Коли траплялося наткнутися на якусь небажану особу, тоді я виїжджав із села на тижнів два-три, а тітка розпускала чутку, що я приїздив у гості