Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

Багато хто з українських дисидентів, включаючи Євгена Сверстюка, члена Українського культурологічного клубу й одного з «націоналістів», яких КДБ позбавив можливості зустрітися з представниками National Geographic, були письменниками, поетами та художниками і мали союзників у Спілці письменників України. Режим розглядав членів Спілки як цінну підмогу в організації пропаганди, що могла б сприяти ідеологічній обробці та контролю народних мас. Провідним — і, завдяки регульованій урядом системі гонорарів за публікації, дуже високооплачуваним — авторам могли пробачити політично неприйнятні думки, доки вони не переносять їх на сторінки своїх творів. Письменники були одними з перших і найбільш рішучих поборників «перебудови» Горбачова розширюючи межі гласності кожного дня, кожного місяця. У державі, що заборонила політичну опозицію і кидала всіх критиків режиму за ґрати, письменники, які здавна — ще з царських часів — вважалися «свідомістю нації», стали заміною лояльної опозиції, часто озвучуючи побоювання та розчарування свої колег із дисидентського руху.

*

Радянські автори загалом, і українські зокрема, висловлювали занепокоєння щодо збереження довкілля протягом десятиліть. Уперше це питання увійшло в радянський літературний дискурс напочатку 1940-х, набувши актуальності в 1960-х роках. У Росії до письменників, які звертали увагу на це питання, належить і Олександр Солженіцин: у його працях та в роботах інших авторів, творчість яких можна назвати національно орієнтованою, питання збереження довкілля пов’язується з міркуваннями щодо збереження історичних та релігійних традицій. Як свідчать їхні твори, письменники, які виступали 3 екологічних позицій, були російськими націоналістами, а сама націоналістична критика радянського режиму містила елементи екологічного активізму. Після Чорнобиля цей взає-мозв’язок став як ніколи відчутним, водночас закріпивши позиції національно зорієнтованих письменників у республіках.

У Білоруській PCP, республіці, яка постраждала від радіоактивних опадів найбільше, етнонаціональне трактування було сформульоване протягом перших тижнів після аварії одним із провідних білоруських письменників Алесем Адамовичем. Ще в юному віці Адамович брав участь у партизанській боротьбі проти фашистів у лісах Білорусі; згодом він зробив собі ім’я як автор книг, що ґрунтувалися на його досвіді, пов’язаному з війною. У червні 1986 року у зверненні-заклику до Михайла Горбачова, наголошуючи на впливі Чорнобильської катастрофи саме на його республіку, Адамович писав: «Ми не збираємося здіймати “всеєвропейський” галас, однак бачимо, що Білорусь зіштовхнулася з чимось, що можна порівнювати лише з трагедією, яку країна пережила в роки останньої війни. Під питання поставлене саме (фізичне) існування нашого 10-міль-йонного народу. Радіація обрушилася насамперед на нашу республіку». Дослідження проблеми Чорнобиля стало головною пристрастю Адамовича. Він відвідував забруднені внаслідок вибуху території й опитував людей, які були готові до діалогу про інцидент. До таких людей належав і Валерій Легасов — учений дав Адамовичу кілька інтерв’ю до свого самогубства у квітні 1988 року.

В Україні найбільш помітним письменником, який писав про те, що багато хто називав спланованим урядом знищення природи, був Олесь Гончар, один із найбільш видатних українських авторів і лауреат Сталінської і Ленінської премій у галузі літератури. Цікаво, що особливу увагу цьому питанню письменник почав приділяти ще задовго до інциденту на ЧАЕС. «Спека бою важко плаває по садках обчухраних; падає сажа. Чадіє все», — написав Олесь Гончар у «Соборі», романі, що побачив світ 1968 року і в якому осмислюється вплив промислового прогресу на землі України. Книга була різко розкритикована радянською владою. Уже в період після катастрофи Гончар був приголомшений тим, як лідери УРСР поводяться з власними громадянами, — так, ніби вважали, що можуть жертвувати здоров’ям киян, тільки щоб продемонструвати віданність режиму. Особливо це стосувалося параду на 1 травня. У червні 1986 року письменник виступив з емоційною промовою на IX з’їзді Спілки письменників України, де заявив — Чорнобиль змінив «ставлення до світу» українських письменників.

Того ж місяця, на зустрічі українських письменників із партійним керівником республіки, Володимиром Щербицьким, Олесь Гончар наполіг на повному закритті Чорнобильської атомної електростанції. «Я запитав, чи не можна подати петицію про зняття з експлуатації цієї станції як технічно невідповідної і чомусь збудованої на поліських болотах, безпосередньо за багатомільйонним містом», — писав Гончар у своєму щоденнику. Щербицький, схоже, не усвідомлював проблеми. «У відповідь він схвильовано змахнув руками і, майже задихаючись від поспіху, почав розповідати мені про ракети та майбутнє ядерної енергії», — зазначав Олесь Гончар. Риторика щодо загальнолюдського блага не справила враження не письменника — перш за все його турбувало благополуччя України. «Вони кажуть, — писав Гончар, — що сусіди мають бути забезпечені енергією. Однак чому українська земля повинна стати жертвою? Чому українські діти повинні страждати від тих диявольських доз радіації?»

*

Позиція Олеся Гончара щодо Чорнобиля і майбутнього атомних електростанцій в Україні свідчила про кардинальні зміни у ставленні частини українських письменників і політичних еліт до ядерної енергетики і державності. Адже ще в середині 1960-х лідери українських комуністів прагнули приєднатися до ядерного ярмарку як символу сучасності — їхня республіка нарешті увійшла до ексклюзивного ядерного клубу. Письменники ж, зі свого боку, були готові заплющити очі на той факт, що «сучасність» приходить в Україну разом із флером з російської мови та культури, підриваючи культурні основи їхньої неопереної нації. Щойно почалося будівництво Чорнобильської АЕС, у самому серці українського Полісся сформувався російськомовний анклав. Як і більшість українських міст середини XX століття, Прип’ять «переманювала» українсько-мовних селян із сільської периферії, обертаючи їх на російськомовних городян, які тяжіли до російської культури.

Українська інтелігенція стояла перед вибором Хобсона: якщо їхня держава скаже «ні» сучасності, вона не матиме майбутнього, однак беззастережне прийняття останньої означає відмову від національної самобутності. Українські письменники вирішили вітати будівництво АЕС на території їхньої республіки, особливо не звертаючи уваги на мову і культуру людей, які керуватимуть станцією, як робили це раніше під час будівництва радянських промислових гігантів міжвоєнного періоду на Сході України — від металургійних підприємств Донбасу і до машинобудівних заводів у Харкові та Дніпропетровську. Вони вдавали, що персонал там був українським і розмовляв українською.

Першим, хто підтримав ідею будівництва АЕС серед українських інтелектуалів, був 65-річний патріарх українських драматургів і сценаристів Олександр Левада, вітчим соціолога-дисидента Юрія Левади, який у майбутньому заснує «Левада-Центр» — московський центр дослідження суспільної та громадської думки в Росії. Навесні 1974-го, за два роки до запуску першого реактора Чорнобильської АЕС, головний київський театр поставив п’єсу Олександра Левади «Здравствуй, Припять!», у якій зображувалося будівництво ЧАЕС. Левада вирішив не зосереджуватися на проблемі де-факто російського культурного привласнення українського регіону. Майже всі дійові особи п’єси — навіть ті, хто «прибуває» в Прип’ять з Москви та інших областей Росії, — виступають