Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"

них 452 чоловіки, чи близько 2 відсотків, отримали смертний вирок, 15 512 – 10 років ув’язнення, 4922 — виправні роботи і 524 — терміни, коротші, ніж десять років. Декому вироки пом’якшили, оскільки вони покаялися і відтак служили в Радянській армії[1488]. Скільки людей звинувачено несправедливо, невідомо[1489]. Хоча вироки й були жорстокі, вони здавалися м’якшими, ніж під час великого терору.

Досвід війни полярно поділив людей на друзів і ворогів, що було неприйнятним навіть для служби безпеки. Показовим є те, що старосту села неподалік Артемівська правоохоронні органи арештували, попри його нібито колабораціонізм. Він написав німцям позитивні відгуки про тих комуністів, які розкуркулювали його, таким чином урятувавши життя двадцяти двох чоловік. Селяни не дали його заарештувати[1490].

Репатрійовані видавалися небезпечними радянському режимові: вони могли виїхати за кордон з власної волі; або принаймні відчули на собі вплив інакших суспільств, культур і політичних режимів. Серед радянських цивільних робітників за кордоном близько 70 відсотків сказали, що хочуть повернутися до Радянського Союзу, 5 відсотків вирішили не повертатися і 25 відсотків вагалися, боячись репресій. Радянські військовополонені мали такі самі почуття і наміри[1491]. В процесі репатріації Західні держави, що були причетні до неї, накоїли помилок: дехто був репатрійований всупереч своїй волі; дехто (переважно нерадянські громадяни, які емігрували на Захід ще до війни) були протиправно повернені до Радянського Союзу. Серед репатрійованих були й воєнні злочинці. 1 квітня 1946 р. 272 867 чол., або 6,5 відсотків усіх вивезених за кордон, були віддані до рук радянської служби безпеки. Більшості, 57,81 відсотка, дозволили повернутися додому, 33,56 відсотка забрали до армії, а ще 2,13 відсотка перебували на «збірно-пересильних пунктах»[1492].

І в цій ситуації ті, хто, на думку правоохоронних органів, був під незаперечною політичною підозрою, мали більше шансів вижити після війни, ніж у 1930-х рр. Згідно з офіційною інформацією, кількість страт політичних злочинців у післявоєнні роки загалом зменшилася: 4252 – 1945 р. (значне збільшення порівняно з 3029 – 1944 р.), 2896 – 1946 р., 1106 – 1947 р. і 0 – 1948 р., коли смертний вирок був тимчасово скасований[1493]. Якщо ці цифри бодай трохи відбивають справжню кількість репресій, то більшість репатрійованих, переданих службі безпеки, вижила. В липні 1949 р., за офіційними даними, 131 394 колишні власовці, 95 552 члени ОУН і 2277 колабораціоністів були вислані на заслання[1494]. Безперечно, що в ці цифри входили й заарештовані в Радянському Союзі. Все ж вони відбивають післявоєнну зміну в державному терорі: понад 200 000 чоловік, яких обов’язково б стратили в 1930-х роках, дозволили жити[1495].

Швидко поступившись жорстокому повсякденню, радість перемоги тривала недовго. Багато репатрійованих, навіть залишених на волі, мали жити з ганебним тавром «зрадників»[1496]. Репатрійованих часто грабували на шляху додому. Потім їх кидали напризволяще серед холоду Донецьких степів[1497]. Після повернення з полону до Луганська М. Г. Білозерову, колишньому офіцерові Радянської армії, пощастило знайти роботу на фабриці. Незважаючи на це, він жив у злиднях, і ввесь час боявся арешту за те, що побував у Німеччині як військовополонений. У січні 1947 р., в розпал голоду, він у відчаї убив дружину й доньку і повісився[1498].

Злочинність різко зросла. На реконструкцію промисловості Донбасу радянська влада привезла й лишила без нагляду чимало злочинців. Повідомлялося, що 1945 р. близько ста тисяч репатрійованих були мобілізовані на шахти. Деякі місцеві урядовці скаржилися, що серед мобілізованих були колишні зрадники і власовці. Хай там як, Донбас зі своєю великою потребою в робочій силі притягував дуже різних людей[1499]. Розповідали, що всі беруть участь у грабунках. Навіть у людних місцях Донбасу людей часто били й грабували серед білого дня. Особливо приваблювали грабіжників поїзди. Щоночі людей лякали постріли з автоматів. Злочинності сприяла ще й велика кількість безпритульних на вулицях[1500].

Образ вільного степу, з усіма його проблемами, відновився у Донбасі по війні. Донбас, неначе магніт, приваблював найрізноманітніших злочинців та авантюрників. У повоєнні роки кожен десятий житель Сталіно посидів у в’язниці. Донбас швидко став відомий як місце, «де можна швидко зробити гроші». Люди збиралися на ринках, там їх і грабували. Місцями виникали бійки. У Сталіно ассирійці знову монополізували взуттєвий бізнес, а євреї — перукарський[1501]. Життя було небезпечним і голодним. Великий, створений війною дисбаланс між статями зробив жіноче життя особливо тяжким[1502]. Багато дітей залишилось без батьків. Хай там як, дітям вдавалося гратись у цьому похмурому світі, використовуючи німецькі черепи як футбольні м’ячі й розкопуючи могили німців з надією знайти щось цінне, особливо хрести. Незважаючи на реальну можливість розбійних нападів, люди гуляли по місту через нестачу інших розваг[1503].

Якщо Донбасу вдавалося зберігати елементи вільного степу, то не буде дивним, що навіть українським націоналістам він видавався місцем сховку. В кінці 1947 р., коли Українська Повстанська армія зазнала поразки в Західній Україні, «командування УПА віддало їм [членам УПА] наказ рятуватися, або прикидаючись переселеними в Донбас робітниками, або пробиваючись до американських окупаційних зон у Німеччині та Австрії»[1504].

На Донбасі, як і скрізь, перемога над німцями посилила антисемітизм. Втеча радянських урядовців, яких вважали євреями, під час війни посилила поширену серед мас підозру, що євреї уникали боротьби і втікали раніше за всіх інших[1505]. Коли радянська служба безпеки повернулася в Донбас, українські націоналісти повідомляли, що «цікаво відмітити, що НКВС складається виключно із жидів», а населення говорило, що служба безпеки складається з самих євреїв[1506]. Служба безпеки таємно відзначала, як навіть відомий режисер О. Довженко скаржився під час війни, що українській культурі шкодять євреї, котрі «ненавиділи нас, ненавидять і будуть ненавидіти» і «намагаються пролізти скрізь і прибрати все до своїх рук»[1507]. По війні, коли євреї повернулися з фронту чи евакуації, населення зустрічало їх з ворожістю. Коли євреї прагнули повернути свої колишні квартири і майно, антисемітизм часто переростав у відкриту конфронтацію. Отже, майже в усіх містах України антисемітизм став активнішим, ніж раніше. Згідно з офіційним рапортом, це було частково пов’язано з помилковою думкою, що євреїв у Радянській армії було відносно менше, ніж інших етнічних груп[1508]. У рапорті також вказано, що антисемітизм посилив сіонізм серед українських євреїв[1509].

Як виявилося, повоєнні роки не були «часом жити». Шейла Фіцпатрик доводить, що надії повернутися до «звичайного стану» були приречені, бо Радянський Союз не мав моделі «звичайного стану», до якої можна було б повернутися[1510]. Як пізніше згадував Роберт С. Такер, що тоді працював у американському посольстві