Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"

«готуватися до ще однієї великої війни, значна ймовірність якої притаманна, як сказав Сталін 9 лютого 1946 р., природі “імперіалізму”. Отже, ще три або чотири “п’ятирічки” (“п’ятирічка” символізувала жертву) потрібно було, щоб убезпечити себе від будь-яких “несподіванок”. Росіянин, в чиїй квартирі я сидів, слухаючи по радіо промову Сталіна, при цих словах опустив голову на складені руки. Я думаю, що люди в усій Росії зробили те саме. Це був кінець надій на вільне від напруги і злиднів тридцятих років життя після війни. Післявоєнний період був визнаний потенційно новим передвоєнним періодом. Холодна війна почалася»[1511].

Кінець війни і початок холодної війни супроводив тяжкий голод у країні.

Голод 1946–1947 рр. вразив значну частину України, зокрема Донбас, Молдову, Західний Сибір, Південний Урал, нижнє й середнє Поволжжя і частину Чорноземного району. На відміну від голоду 1932–33 років, цей голод зачепив нечорноземний район і такі великі міста, як Москву, Ленінград, Новосибірськ та інші. Голод і спричинені ним хвороби зібрали тяжкий урожай в один мільйон життів[1512]. У Сталінській області, виходячи з неповних даних, 1947 р. зафіксовано 2703 смерті від тривалого недоїдання (набагато більше померло від спричинених ним хвороб). Із них 60 відсотків сталося в містах. Більшість померлих (65 відсотків) — це малозабезпечені (хворі, пенсіонери, інваліди). Померло більше чоловіків (60 відсотків), ніж жінок[1513].

Декілька факторів поєдналися у цій трагедії одразу після перемоги. Керівництво сільським господарством мало змінилося після війни. Його суворо планували і контролювали з центру з метою державної заготівлі зерна та іншої сільськогосподарської продукції. Щоб виконати плани, колгоспи використовували селян як рабів, підпорядкованих військовій дисципліні. Ця система, скажімо, здавалася мілітаризованим кріпацтвом хлопчикові, що втік від страшного голоду в Донецьку до колгоспу. (Згодом його заарештували за розмови з друзями про кріпацтво на селі)[1514]. Щоб створити достатні резерви зерна, уряд запровадив нереально високі заготівельні завдання для ослабленої війною колгоспної системи. Коли колгоспи вкрай потребували робочих рук і тяглової худоби, їх змушували віддати більше зерна, ніж вони могли. Не було достатніх стимулів збільшувати посівні площі. В будь-якому випадку селянам платили дуже мало. Тому вони були більше зацікавлені обробляти власні ділянки, що давало їм змогу вижити. Кількість селян, яким не вдалося заробити мінімальну суму трудоднів, досягла 1946 р. рекордного рівня[1515]. Становище ще погіршувалося тим, що на значній території країни, зокрема й на Донбасі, була посуха. В Сталінській області на 1946 р. був запланований урожай 9,5 центнера зерна з гектара, але отримали всього 6,6. Незважаючи на це, заготівельні плани були підвищені[1516].

Восени 1946 р., коли країна страждала від наслідків посухи і високих заготівельних норм, уряд скасував харчові пайки для двадцяти восьми мільйонів селян[1517]. Народ голодував. Багато хто впав у відчай. Відомо, що Т. М. Цигаров, робітник шахти «Євдокіївка» в Сталіно, заявив своїм колеґам, що «життя щодня стає все гіршим і гіршим. Я не знаю, як жити далі»[1518]. Багато хто вірив, що країна голодує через надання допомоги Польщі та іншим країнам Східної Європи. За повідомленням інформатора, гірник шахти № 9 у Сталіно Іван Токарєв стверджував, що «я не вірю, що в нас у Радянському Союзі немає запасів хліба. Це наш уряд допомагає демократичним країнам»[1519]. (Тобто країнам «народної демократії»).

Токарєв казав правду, що уряд має достатньо запасів зерна, щоб нагодувати голодний народ. Проте він не був схильний ними ділитися. Восени 1947 р., після досить непоганого врожаю, що полегшив голод, уряд навіть підвищив зернові резерви на 80–90 відсотків[1520]. Це було зроблено, щоб скасувати карткову систему в містах і здійснити грошову реформу для стабілізації економіки. (Реформа, однак, призвела до девальвації рубля і знищила багато заощаджень населення). 17 грудня 1947 р., в день, коли карткова система була скасована, голодне населення Донбасу кинулося купувати хліб. «Велика кількість смертельних випадків» була зафіксована цього щасливого дня: люди їли хліб буханцями й помирали від завороту кишок[1521]. Хліб став цілком доступним, але в малих кількостях, тому людям, як і раніше, доводилося стояти в черзі за хлібом годинами. Але навіть після скасування карткової системи голод тривав у багатьох місцях[1522].

На відміну від 1932–1933 рр., уряд не заперечував голод. Він приймав допомогу з інших країн (Організації Об’єднаних Націй, Червоного Хреста, Фонду допомоги Росії в Сполучених Штатах тощо), яка зменшила кризу[1523]. Коли Хрущов доповів про голод в Україні, Сталін сказав: «М’якотілість! Вас [українців] обдурюють, навмисне доповідають про таке, щоб розжалобити й змусити витратити резерви». Хрущов зрозумів, що Сталін знав про голод: «Може, Сталін одержував якісь інші повідомлення, яким він більше довіряв?» Сталін поставив питання перед і Центральним Комітетом. Попри всю свою неохоту й скупість, Сталін і радянський уряд направили трохи зерна в голодні райони, бо, як передав Хрущов, Сталін сказав: «Україна зруйнована, а республіка величезна й має велике значення для країни»[1524]. Але ця допомога була недостатньою для вирішення всіх проблем.

Як і Перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов, багато місцевих керівників боролися за порятунок голодних. Засвоївши науку 1932–1933 рр., деякі голови колгоспів ризикували життям, приховуючи зерно, щоб годувати селян. Щоб унеможливити заготівлю, голова колгоспу ім. Рози Люксембург в Сталінській області дав наказ зламати сушильну машину. Керівництво Амвросіївського району Сталінської області навіть заборонило колгоспам здавати державі зерно без їхнього письмового дозволу. Такі сміливі дії місцевого начальства задля пом’якшення наслідків голоду траплялися повсюди[1525].

Наслідками таких вчинків були репресії. Ковальов, із колгоспу ім. Стаханова в Красноармійську, Сталінська область, був засуджений до семи років ув’язнення за «розбазарювання» зерна (це означало, що селянам платили за їхню роботу і використовували зерно для споживання в колгоспі). 1946 р. і в першому кварталі 1947 р. кожен шістнадцятий голова колгоспу на Україні був засуджений за «протиправні дії». Серед цих людей були ветерани Радянської армії та інваліди війни, що стали керувати колгоспами після демобілізації[1526]. Один радянський історик стверджує, що «ніколи в минулому в історії колгоспного будівництва зміна голів колгоспів не досягала таких масштабів, як у 1946 і 1947 роках»[1527]. Покарання були суворими, але контраст із тридцятими вражає: в ті часи порушення державної постанови звичайно вело до страти.

Тоді як таких керівників переслідували, в охоплених голодом районах поширювалася злочинність. Хрущов отримував повідомлення про вбивства й канібалізм в Україні[1528]. В листопаді 1946 р. робітник шахти ім. Орджонікідзе в Єнакієвому Ф. І. Неживих убив дружину й тримісячного сина. Деякий час він протримався,