Читати книгу - "Ти моє світло, Кеті Рід"

Розділ 27. Відпустити

Макс

Щойно за Ксюшею зачинилися двері під’їзду, я заплющив очі й важко зітхнув. Ця дівчина зведе мене з розуму, це точно.

Я мав рацію, коли приїхав до клубу. Вона чекала на мене – тому виклала те фото з його назвою в соцмережі. Знала, що варто їй лише поманити мене пальцем, як я одразу приїду.

Вона мала надто багато влади наді мною. Але як я міг не приїхати? Спогади з п’ятниці досі сиділи у мене в голові, прокручуючись за найменшої нагоди.

Ксюша. Її порожні зелені очі. Повна безнадія у них і гострий уламок скла в долоні.

– Що мені робити з тобою... – пробурмотів я собі під ніс, втомлено потираючи заплющені очі. Останнім часом сон став для мене розкішшю, враховуючи Ксюшу, навчання, роботу і іноді – тренування.

Зненацька поруч завищали шини. Я повернув голову, якраз коли Антон – хлопець, з яким вона танцювала і який бісив мене весь сьогоднішній вечір – вискочив з таксі.

Тільки цього не вистачало.

Чортихнувшись, я теж вийшов з машини. Холодне повітря прояснило думки, що зараз було дуже доречно.

– Якого біса?!

Не зупиняючись, хлопець штовхнув мене в плече. Я відступив на крок назад, щоб не провокувати його ще більше, і спокійно зустрівся з його розгніваним поглядом.

– Де Ксюша? – заглядаючи у порожні вікна моєї машини, спитав він.

– Вдома.

Подалі від нього.

Наче прочитавши мої думки, Антон знову замахнувся. Цього разу я ухилився від удару і схопив його за руку, вивертаючи за спину.

– Досить. Заспокойся, поки жителі будинку не викликали поліцію, – холодно сказав я.

– Не вказуй мені, що робити, – прохрипів він, але кинув погляд на жовті вікна, що світилися життям.

Відпустивши його, я схрестив руки перед собою. Антон тим часом випростався і став навпроти, досі розгніваний.

– Якого біса ти собі дозволяєш? Хто ти такий? – ледь стримуючи лють, спитав він.

Я стиснув долоні в кулаки.

– Я... друг Ксюші, – насилу вимовив я, ненавидячи себе і її за те, що кажу це.

Антон зробив крок уперед. Ми були майже одного зросту, тож тепер дивилися одне одному просто у вічі. Очі хлопця теж палали від ненависті – до мене.

– Тоді не лізь до неї. Ти ж бачиш, в якому вона стані? Бачиш, що їй погано?

Моя щелепа смикнулася, але я кивнув. Він тим часом продовжив:

– Якщо ти був там сьогодні, то бачив і те, що зі мною їй стає легше. Вона відволікається від проблем. Зі мною їй краще.

– Краще, ніж зі мною – ось що ти хотів сказати? – скинув брову я.

– Бінго, розумнику, – примружився він. – Зрозумій натяк. Залиш Ксюшу в спокої.

Першим поривом було розповісти зарозумілому хлопцю, що Ксюша сама покликала мене. Що, танцюючи з ним, вона чекала на мене. Що це мені вона розповіла найбільший секрет у своєму житті. Та наступна думка вдарила неочікувано і сильніше, ніж будь-які слова Антона.

Це через мене Ксюша перестала малювати.

Я завжди знав, що малювання було для неї всім. Воно було її даром і прокляттям одночасно, і мало не вбило її.

Через мене.

Неправильно зрозумівши моє мовчання, Антон примружився.

– Чекай... – протягнув він. – Ти такий самий «друг», як і я?

Я кліпнув, подумки повертаючись у реальність, а він тим часом продовжив:

– Скільки ще у неї хлопців у запасі?

Я навіть не встиг обдумати вчинок, коли моя рука метнулася вперед. Антон охнув і відсахнувся, схопившись за щелепу. Руку простромила гостра спиця болю, але, на щастя, це була здорова рука, а не постраждала.

Не гаючи часу, я зробив крок уперед і схопив хлопця за комір картатої сорочки.

– Думай перед тим, як говорити. Ще один неправильний висновок про Ксюшу, і я забезпечу тобі величезні проблеми.

Очі Антона розширилися від шоку, але майже одразу він нахмурився. Я чекав. Пройшло рівно три секунди, перш ніж він кивнув. Лише після цього я відпустив його і відійшов, повертаючи дистанцію. Вона зараз була мені просто необхідна – поки я готувався до слів, які ніколи не збирався казати.

– Ксюша зараз дуже вразлива, – видавив я, роблячи ще один крок до своєї машини. – Ти хороший хлопець, і краще тобі таким і залишатися. Бережи її.

Я повинен відпустити її. Цього разу по-справжньому.

Вона просила мене про це ще півтора тижні назад. І я підтримував видимість того, що відступив, поки насправді переслідував ще більше. Просто тепер вона не знала про це. І лише тепер я зрозумів, чому це було неправильно. Чому вона хотіла звільнитися, коли я огортав її увагою з усіх боків.

Ксюша любила свободу. А я забув про це і намагався скувати її у своїй клітці.

Прийшов час пташці розправити крила. Лише так вона стане щасливою.

Відвернувшись від спантеличеного хлопця, я мовчки сів за кермо і завів двигун. Він ледь встиг відскочити убік, коли я виїхав з двору на дорогу, ховаючи в очах безнадію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍