Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

що постійно носила за пазухою ця людина, добряче тиснув на коронарні судини, обкрадаючи серце, проте лікарської компетентності йому бракувало, того й не здогадувався про справжню причину неприємних відчуттів.

Відбувши нічну зміну, Люба збиралася додому. Довго ходила туди-сюди, щось доробляла. Хворі вже поснідали, і санітарка гриміла у їдальні тарілками, розкладаючи посуд по місцях. Довжелезна постать з відром прочовгала коридорами і зникла у їдальні. У більш пожвавлених місцях відділення усе вирувало.

— Любо, ти вже йдеш? — голосно гукнула операційна сестра. — Лишаєшся? Ну, то я сама. Давай, до післязавтра.

Вона приблизно уявляла картину, яку мала побачити. Та тим не менш, злякалася, щойно завернула за ріг у темному та порожньому коридорі з єдиним маленьким віконечком. Низькоросла постать у синій куртці та затертій зимовій шапці ішла від неї, човгаючи величезними черевиками і повертаючи у ще темніший прохід. Кроки були такими неприродними та нерівними, що серце стискалося від розуміння, що живі реальні люди так не ходять.

— Мамо… — тихо промовила Люба, беручись рукою за стіну і спостерігаючи за останніми рухами істоти. — Мамо рідна…

Бідна заклякла операційна сестра не могла бачити того, що відбулося за рогом, куди попрямувала страшна потвора. Щерба, руки в боки, очікував на здобич. Зігнутий навпіл Штунда, застібнувши червону куртку вивернутою синьою підкладкою назовні на два верхніх ґудзика навколо своїх сідниць, які у такому положенні при погляді ззаду цілком скидалися на плечі, прудко переставляв ноги, допомагаючи собі пальцями рук. Не зважаючи на те, що деякі люди мислять саме цією частиною тіла, голови там однаково не було. Тому зимова шапка, яка добре тримала форму, була просто поставлена на крижі акурат за піднятий комір куртки, створюючи подобу голови. Порожні рукави рухалися у такт крокам, тому нещасна Люба, спостерігаючи цю картину ззаду, не могла навіть уявити, що це дрібно чимчикує двометровий Петя.

Останній, аби не впасти під час ходьби у такому екзотичному положенні, мусив дивитися виключно у підлогу і теоретично міг навіть наштовхнутися на стіну, тому немало здивувався, що голова його несподівано зустріла якусь м’яку, але істотну перешкоду. Тож мало не скрутивши собі в’язи, підняв голову, вперся носом в потужне пузо, а потім зустрівся очима із розгніваним поглядом Щерби. Штунда неймовірно зблід і спробував розігнутись, та широчезна лапа травматолога міцно тримала його за худу шию, не дозволяючи уникнути привселюдної ганьби.

До коридору усі збіглися миттєво. Дівчата охали й ахали, розібравшись у природі аномального явища, яке останнім часом тероризувало відділення. Підійшов і Вадим. Слова були зайві. Найдовше процес осмислення тривав у баби Жанни. А коли нарешті це відбулося, її обуренню не було меж.

— Ну що, він чи ні? — задоволено спитав Лужний. — Кажіть. Фабіровський? Якщо ні — маємо відпустити.

— Я вам відпущу! — вигукнула баба Жанна і чкурнула на своїх покручених артритом ногах до клізмовочної.

— За шваброю, — зі знанням справи припустила Женя.

Тільки Люба чекати не схотіла.

— Ах ти ж, негіднику… А кажуть — дурний! — підхопивши однією рукою вже солідний, як для такого терміну, живіт, а іншою піднявши вилогу плаща, вона несподівано розбіглася і завдала копняка в спину удаваного привида, тобто під задницю Штунди.

— Ой! — вимовив Щерба, відступаючи назад після того, як нещасний ткнувся головою в його черево.

— Все, швабра відміняється, — припинив екзекуцію Вадим. — Тягни його на кухню, бо жінки порвуть. Ще за самосуд відповідатимемо. Нехай Костогриз з ним розбирається.

Назад Рябокінь біг іще швидше, адже цінність звукозапису не йшла у жодне порівняння зі знімками рудого пса. Принаймні, він на це сподівався. Зачинившись в архіві й увімкнувши чайник, правдоборець весь перетворився на слух.

Як і очікувалося, перший запис зафіксував розмову з тим, хто прийшов з Хижняком. І благаючи Бога, аби на карточці апарата помістився ще й запис другої розмови, Рябокінь навіть уявити не міг, що після перших слів першого запису геть чисто забуде про хабар у сто доларів, призначений хірургові. Це справді виявилося шоком.

— Романе Петровичу, — почав незнайомець. — Мені вас рекомендували поважні люди, ви їх не знаєте. То ж розмовлятимемо відкрито. Те, що мені потрібно, коштує… ось…

Уява Рябоконя малювала, як гість пише цифру на папері.

— Немало… — здивувався Хижняк. — За десять штук баксів я б віддав, але де його взяти?

— Не треба озвучувати цифри, — попросив той. — Розумію, що ви сумніваєтесь, але повірте, ви особисто ніяк не скористаєтеся архітектурними планами. Вам не вистачить освіти та компетентності. Разом з тим, я знаю, що ви з другом давно займаєтеся пошуками, і гадаю, що папери все-таки у вас. Подумайте. Примарне шукання чи живі гроші у кишені, тим паче, не маленькі. Продайте нам креслення. Ще накинемо. Домовимось.

Хижняк у відповідь лише мовчав.

Німіти під грудьми у Рябоконя почало одразу. Та ще й так, що геть чисто забув про чайник з поламаним індикатором, який міг згоріти після википання води.

— Я не маю документації, — зрештою відповів хірург. — І ніколи нею не цікавився. Знаю тільки, що існує кілька примірників, з різних років. Повірте, не відмовився б від такої пропозиції, але…

— Ну, ви однаково подумайте, — заохотив гість. — Але майте на увазі — це на випадок, якщо все-таки папери у вас. Архітектурних планів справді є кілька версій, залежно від року складання. І нас цікавлять ті, у яких на сторінці, позначеній С-3, у верхньому кутику є винесена стрілка з маркуванням «бет. 500». Якщо це воно — можете сміливо дзвонити.

Подальші звукозаписи відтепер втратили будь-яку цінність, принаймні на найближчу годину, якої мало вистачити Рябоконю, аби навідатися до сховку і перевірити папери. Навіть непрофесійній наружці у складі Хижняка і Цекала виявилося легко відстежити його траєкторію.

Він біг, не розбираючи дороги, а серце завмирало від думки про те, що саме його папери можуть виявитися справжніми. Або навпаки — і тоді навіщо було отак героїчно терпіти знущання тих двох вилупків, хоч і запропоновані ними на початках гроші не йшли у порівняння з цифрою, озвученою Хижняком.

— Ну ви даєте, Вадиме Борисовичу, — вражено промовив головлікар. — Я просто у захваті. Це що — спілкування зі слідчим так вплинуло на вас?

— Валігура тут ні до чого, — посміхнувся Вадим. — З дитинства люблю читати детективи. До того ж, мені усі наші допомагали.

— Он як… Може колектив, коли хоче. Навіть проти потойбічного методи знаходяться.

Подумавши хвилину, головний продовжив:

— А знаєте що? Нам саме детективні таланти і потрібні, аби розібратися в тих проблемах, що останнім часом нас переслідують — раптова смерть Замриги, ви ж чули, хоч тоді і не працювали ще у нас.