Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

глядачів міг прочитати субтитри: для них це було німе кіно. Зате було видно, як вони на тебе дивилися і як їхні вуста ворушилися разом із твоїми. Я бачив, що ти захопила цих чужинців.

Ельза Голлідей задивилась у далечінь.

— Це романтична частина творчості, — відповіла вона. — Стільки добра можна зробити людям, яких ніколи не побачиш…

— Так, — згодився він.

«Звичайно ж, Ельзу треба провчити, щоб не казала такого», — подумав Еммет, згадавши сюжети «Порт-саїдських жінок» і «Вечіркової дівчини».

— Дар яскравості, — сказав він за якусь мить. — Яскравість у красі… Як у тих художників, що відкрили рух там, де його не було… Хоча водночас з’явилася перспектива й затьмарила…

Еммет утямив, що це надто складні — як на Ельзу — речі, й тут же перейшов на простіші.

— Коли ми з тобою були близькі, мене лякала твоя краса.

— Коли я заводила мову про одруження, — докинула Ельза, вийшовши із задуми.

Він згідливо кивнув.

— Я почувався кимось на зразок торговця мистецькими творами або ж одного з тих банкірів, що виставляються напоказ із оперними співачками, немовби купили їхні голоси, як ото грамплатівку.

— Ти багато зробив для мого голосу, — сказала Ельза. — Досі маю патефон і всі платівки. Мабуть, співатиму в наступній кінокартині. І ті репродукції Хуана Ґріса та Пабло Пікассо[236]… Досі запевняю знайомих, що це оригінали, хоча тепер у мене добре розвинувся смак. Мене інформують про те, які картини будуть у ціні. Пригадую, ти сказав мені, що картина може бути кращим вкладенням грошей, ніж браслет…

Вона раптом замовкла.

— Послухай-но, Еммете, я приїхала не для того, щоб балакати про колишнє. Хоч мій директор хворіє, та завтра може початися фільмування, тож я захотіла з тобою побачитися, поки є на те змога. Щоб надолужити прогаяне, знаєш? Щиро поговорити про все, вилити душу. Розумієш?

Цього разу вже Еммет слухав упіввуха. Його сорочка просочилася потом. Побоюючись, що на комірці ось-ось з’явиться темний доказ цього, хворий застебнув свого легкого піджака. Допіру тоді став уважно слухати.

— Два роки є два роки, Еммете, і ми можемо перейти зразу до суті справи. Ти допомагав мені, і я завжди покладалася на твої поради. Але два роки…

— Ти вийшла заміж? — раптом запитав він.

— Ні, не вийшла.

Еммету відлягло від серця.

— Це все, що я хотів дізнатися. Я не дитина. Відколи я поїхав, ти, либонь, романсувала з половиною провідних голлівудських кіношників…

— Ось цього я й не робила, — відрубала вона. — Твої слова свідчать про те, як мало ти мене насправді знаєш. І про те, як далеко можуть розійтися дві людини.

Світ Еммета похитнувся.

— Тобто в тебе нікого немає, — сказав він. — Або ж навпаки — є хтось.

— Не хтось, а цілком конкретний чоловік. — Її голос звучав уже не так рубано. — Бог бачить, це жахлива річ — говорити таке, коли ти хворий і, може, маєш намір… Я хотіла сказати, що це жахлива річ для дівчини. Оці останні три дні я дуже зайнята. Знаєш, кіноактор — це щось на зразок турецького вояка. Вільного часу в нього не більше, ніж у продавця в крамниці чи…

— То ти одружишся з ним? — перебив її Еммет.

— Так, — виклично відповіла Ельза. — Ось тільки не знаю, чи скоро це станеться. І не питай, як його звуть… бо твій лікар сказав… бо ти іноді впадаєш у нестяму… а ті газетярі хоч кого з розуму зведуть.

— Ти ж, мабуть, не минулого тижня вирішила так зробити?

— Ох, я це вирішила ще торік, — запевнила вона, трохи роздратована. — Кілька разів ми мало не поїхали до Невади[237]. Там досить почекати чотири дні… Але кожного разу…

— Це надійний чоловік? Можеш хоч це мені сказати?

— Надійність — його друге ім’я! — відповіла Ельза. — Я нізащо не лигалася б із якимсь темним ділком чи гірким п’яницею. У січні я сама розбагатію.

Еммет підвівся. Цієї миті він міг точно визначити, коли піт промочить підкладку піджака.

— Пробач, — сказав він, встаючи.

У буфетній він заспокоївся біля раковини, а тоді постукав у двері секретарчиної кімнати.

— Спровадьте звідси міс Голлідей! — вигукнув він, кинувши оком на бліде, холодне й стомлене обличчя дівчини в дзеркалі. — Скажіть їй, що мені стало гірше… все, що хоч, скажіть… аби тільки її тут не було.

Еммет не стерпів би співчуття від будь-кого, він не міг і дивитися на обличчя міс Трейнор, що встала з-за столу.

— І швидше! Це належить до ваших обов’язків!

— Розумію, містере Монсен.

— Я ж не бозна-чого прошу, — зовсім непотрібно повів він далі. — Хочу тільки, щоб ви зробили це якнайкраще.

Еммет відійшов. У буфетній він вхопився за раковину, тоді — за двері, а на кухні — за спинку стільця. В голові стугоніли в дикунському ритмі погордливі слова: «Я маю за ніщо чоловіка, який хапається за склянку віскі щоразу, коли щось складається не так, як треба».

Він повернув до шафи, в якій стояла пляшка бренді.

IV

Безрозсудного молодика, який уперше в житті налигався спиртного, тягне не на вбивство чи побиття жінки, а на вульгарне буянство, виражене всіма фібрами серця та душі. Англієць пнеться вгору, ірландець лізе в бійку, француз танцює, а американець галабурдить (не в кожному словнику знайдеш це слово).

Так трапилося й із поміркованим Емметом, він галабурдив. Це стало наслідком зіткнення коньяку з палючою лихоманкою, й кортячка бешкетувати набирала сили, коли пацієнт сидів на своїй постелі, дозволивши міс Гапґуд видобувати його з наскрізь промоклої одежі. Раптом він зник — і майже так само раптово повернувся з гардеробної, зодягнений у своєрідний саронг і увінчаний капелюхом-циліндром.

— Я король людоїдів[238], — сказав він. — Зараз зійду на кухню і з’їм Марґеріллу.

— Марґерілли вже нема тут, містере Монсен.

— Тоді я з’їм Карлоса Дейвіса.

За мить він уже стояв біля телефону в передпокої й розмовляв із Дейвісовим лакеєм. Якщо містер Дейвіс вдома, то чи не був би він ласкавий зараз же прийти сюди?

Повісивши слухавку, Еммет спритно відскочив убік, ухилившись від голки шприца міс Гапґуд.

— Ні, вам не вдасться мене вколоти! — попередив він. — Зараз я буду діяти. А для цього треба, щоб я цілковито володів собою. Потрібна вся моя сила.

Щоб випробувати цю останню властивість, він раптом нахилився й вирвав балясину зі сходових перил.

Зачарований простотою цієї дії, він знову нахилився й вирвав ще одну балясину, а тоді ще одну. Неначе в одному з тих прикрих кошмарів, коли вириваєш собі зуби з благоговійним страхом.