Читати книгу - "Сірі бджоли"

щоб бджіл не налякати. І тут почув він дивний звук, якраз за дошкою, за стінкою вулика. Ніби щось важке по дереву покотилося.

Опустив ключа на край причепа. Задумався. Вирішив до вулика зазирнути. Заліз на причеп, зняв крепіжний ремінь. Підняв кришку. Бджіл, які поверх рамок повзали, пальцями відштовхнув. Обережно ближню до льотка рамку витягнув. І тут сонячне проміння у звільнену від неї вузьку просторінь пірнуло і впало на щось кругле і зелене. Витягнув Сергійович і сусідню рамку. І побачив гранату, зелену гранату, ту саму, з якою до нього минулої зими в гості Петро приходив. По гранаті бджоли повзали.

Простягнув він руку, витягнув гранату з вулика, бджілок з неї здмухнув. Здивувався, якою теплою вона виявилася!

— Ось де ти була! — прошепотів боязко.

Опустив гранату до кишені штанів і одразу відчув її вагу і неприємну випуклість. Поставив рамки на місця, опустив кришку, затягнув крепіж. Зіскочив з причепа й одразу рукою за гранату, її тепло і через штанину гріє!

У машині витягнув її з кишені. Опустив на сидіння поруч. Про солдата подумав. Що з ним? Загинув? Поранений? Дістав мобільник з бардачка. Подзвонив Петру. У вусі довгі гудки почулися. Послухав їх пару хвилин і сховав телефон.

72

Вечір наздогнав Сергійовича за Мелітополем. Назустріч повзла коротка колона військової техніки — два БТРи і танк на причепі, за ними два «Урали» і зелений УАЗік. Їхали з війни, це Сергійович помітив по обличчям водіїв. Сам він їхав не на війну, а додому. І не в тім була вина його, що дім його зараз на війні стояв. Його дім стояв на війні, але у війні участі не брав. З його двору, з вікон, з-за його паркану не стріляли по ворогам, а значить, ворогів у його дому бути не могло. Мабуть, тому він ще і стояв, не зачеплений уламками від мін і снарядів, котрі кілька разів за останні три роки на Малу Староградівку впали.

«Треба б перед блокпостами скупитися», — подумалося.

Попереду лежала лише дорога, обрамлена машинами, що проносились повз абрикосові дерева. За ними праворуч бахча, кавуни, ліворуч — поле квасолі.

«Нічого, скоро якесь село з магазинчиком з’явиться!» — пообіцяв собі Сергійович.

І став подумки складати на заднє сидіння пакунки з крупами, з макаронами, з печивом. А на дно між переднім і заднім сидіннями — банки з тушонкою, пляшки з олією. Посміхнувся. Пригадав, що і на переднє пасажирське сидіння можна щось покласти. І під нього. Кинув погляд на сусіднє сидіння, і губи його зігнали посмішку. Гранату побачив. Сунув її в бардачок.

У першому ж придорожньому селі обміняв у продавчині магазинчика мед на продукти. Як і передбачав, обмін відбувся легко і швидко, продавчиня порахувала мед по сімдесят гривень за кіло, і набрав він гречки, перловки, пшона та іншого більше ніж на тисячу гривень. Рушила «четвірка» важче, від’їжджаючи від магазинчика. Зате відчув у собі в цей момент Сергійович майбутню ситість. Їхати додому не з пустими руками — діло правильне, чоловіче, діло годувальника! Мало того, узяв він і лоток яєць у магазині, продавчиня у фіолетовій хустці, молода, але моторна, накрила яйця зверху картонним гофрованим лотком і перетягла клейкою стрічкою. Все! Тепер про їжу можна не думати!

Ховаючись від вітру, опустив Сергійович погляд на спідометр. Тридцять кеме на годину — це, ясне діло, не швидкість. Але ж він з причепом. Тому обганяють його інші і не сигналять сердито. Бачать, що крихкий вантаж везе, бджіл. Бачать, але не знають, що не тільки через бджіл не поспішає він. Він би і без них зараз не поспішав. Хочеться йому додому, але не так, щоб летіти на всіх парах.

У будинку ж його ніхто не чекає! А в селі у всьому з живих тільки Пашка. Пашка ж, звичайно, його чекає! Йому нудно, він все літо один. Хоча напевно і гості-сепаратисти з Каруселіна до нього ходять, і він до них. То що, чого його жаліти?

Іще не поспішав Сергійович через блокпости, котрі почнуться раптово і будуть розбивати його дорогу на відрізки очікування, і невідомо, як довго йому чекати доведеться, скільки там машин буде у черзі, щоб багажники і документи військовим пред’явити! Настрій Сергійовича зіпсувався. Подумалося йому, що ця дорога ще не та, з котрої вже не звернеш! На цій дорозі ще розвилки є! Ліворуч-праворуч, до війни і від війни, до миру і спокою.

І сама по собі у думках Галина постала! Дивно, що він про неї у магазинчику не згадав, коли з іншою продавчинею мед на продукти міняв. Та ось теж моторна і ділова, кісточками рахівниці клацала легко і вміло.

А вечір заходив, і машини, котрі їхали назустріч, фари увімкнули. Сергійович теж увімкнув. Наступний дороговказ повз проплив: Новобогданівка, Веселе — ліворуч, Троїцьке, Старобогданівка — праворуч.

«То от у чому справа! — зрозумів бджоляр. — Це ж поворот на Веселе, до Галини...»

І нога сама натиснула ніжно на педаль гальм. З’їхав на узбіччя. Вимкнув мотор. Вибрався з машини, плечі розправив і відчув біль у ключицях. Та й поперек занив.

«Господи, що ж я за руїна», — пожалів себе Сергійович.

І знову Галина згадалася. І борщ її, і затишний дім. Може, заїхати? Переночувати? Адже все одно сьогодні він вже ніякий для дороги, та і яка дорога потемки?

Замислився. Жінка вона, ясне діло, хороша. Але заїхати переночувати — це якось неправильно. І вона не про те подумає. Вона ж, коли востаннє телефонувала, казала, що переїжджати він до неї може, а не заїздити...

Дістав Сергійович мобільний. Подзвонив.

— Серьожа? — прозвучав її приємно здивований голос. — Ти ще в Криму?

— Ні, виїхав вже.

— А куди? — запитала вона обережно.

— Ну, — зволікав відповідати. — Спочатку доньку знайомої на поїзд посадив... А тепер додому треба.

— А до нас не заїдеш?

— Ти розумієш, баптисти вугілля возять на зиму, дають тільки тим, хто не поїхав...

— А потім? Ну, коли привезуть?

— Не знаю. Мабуть. Я подзвоню!

Присів втомлено Сергійович на землю. Долонями на неї сперся. Її теплоту, що запрошувала до сну, відчув. Сидів так хвилин зо п’ять, відпочиваючи, тишею вечоровою мирною заспокоювався. А в кишені мобільник задзвонив.

Засмутився Сергійович, вирішив, що то Галина йому передзвонює. Видно, відчула, що він десь поруч, і зараз вмовляти почне, щоб заїхав він до неї! Знехотя дістав телефон