Читати книгу - "Аутсайдер"

пальцях «ТРАХ» і «СМОК». Джек тоді сказав, що такими татухами дівчат не сильно привабиш.

Але в дечому Ралф був певен — на передпліччі обгорілого чоловіка татуювань не було. У Клода Болтона таких малося задосить, та якщо вогонь так понівечив тому чоловікові обличчя, то міг і татуювання з рук стерти. От тільки…

— От тільки той чоловік біля суду ніяк не міг бути Болтоном, — сказав Ралф, широко розплющивши очі й вирячившись на людей, що заходили й виходили з супермаркету. — Це неможливо. У Болтона немає опіків.

«Що за химерія?» — спитав він учора телефоном у тої жінки, Ґібні. «Далі буде ще химерніше», — відповіла вона. І аж ніяк не помилялася.

  8

Вони з Джинні разом розклали продукти. Коли з цим зав­данням було покінчено, Ралф сказав їй, що хоче показати один знімок на телефоні.

— А що?

— Просто поглянь, окей? І май на увазі, що хлопець на фото зараз значно старший.

Ралф передав Джинні мобілку. Вона секунд десять вдивлялася в поліцейський знімок, потім повернула телефон чоловікові. Її щоки геть побіліли.

— Це він. Тепер у нього коротше волосся і густа еспаньйолка замість тих маленьких вусиків, але це той самий чоловік, що вчора побував у нас удома. Той, що пообіцяв тебе вбити, якщо ти не зупинишся. Як його звати?

— Клод Болтон.

— Ти його заарештуєш?

— Поки ні. Та й не думаю, що зміг би, якби захотів, бо ж адміністративна відпустка й усе таке.

— То що ти збираєшся робити?

— Зараз? З’ясую, де він є.

Спершу він подумав набрати Юна, та лейтенант уже був зайнятий Дейтонівським убивцею, Голмзом. Другу думку — про Госкінза — він одразу відкинув. Джек — пияка і патяка. Та був і третій варіант.

Він зателефонував у лікарню, де йому повідомили, що Бетсі Ріґґінз зі своїм маленьким пакуночком щастя уже поїхала додому, тож Ралф подзвонив їй на домашній. Поцікавившись, як там справи в новонародженого малюка (і спровокувавши тим самим десятихвилинний звіт про все: від грудного вигодовування до високих цін на памперси), він спитав, чи не зможе Бетсі допомогти своєму братчику й зробити пару дзвінків у межах службових обов’язків. І розповів, що йому треба.

— Це в Мейтлендовій справі? — спитала вона.

— Ну, Бетсі, враховуючи мою теперішню ситуацію, тобі краще не питати, а мені краще не казати.

— Якщо так, у тебе можуть бути проблеми. І в мене можуть бути проблеми, якщо я візьмуся тобі допомагати.

— Якщо ти непокоїшся через голову Ґеллера, то від мене він нічого не дізнається.

Зависла довга пауза. Ралф чекав. Зрештою Бетсі мовила:

— Знаєш, мені стало шкода дружину Мейтленда. Дуже шкода. Нагадала мені ті телевізійні репортажі про підривників-суїцидників, де вцілілі із закривавленими головами походжають місцем вибуху й гадки не мають, що оце щойно сталося. Гадаєш, це їй якось допоможе?

— Можливо, — відповів Ралф. — Та я не хочу вдаватися в подробиці.

— Подивимось, що в мене вийде. Цілковитим покидьком Джона Зеллмана не назвеш, та щороку його цицькобару на межі міста потрібна нова ліцензія. Може, через це він і згодиться допомогти. Якщо схиблю, я тобі перетелефоную. Якщо все піде за планом, він сам тебе набере.

— Дякую, Бетсі.

— Усе залишиться між нами, Ралфе. Я розраховую повернутись на своє робоче місце, коли декретна відпустка скінчиться. Скажи, що почув мене.

— Ясно і чітко.

  9

Через п’ятнадцять хвилин Ралфу зателефонував Джон Зеллман, власник та управитель «Прошу, джентльмени». Голос у нього був радше цікавий, ніж роздратований, і чоловік був не проти допомогти. Так, він певен, що коли того бідного малого викрали й убили, Клод Болтон перебував у клубі.

— Звідки така впевненість, містере Зеллман? Я гадав, що в нього зміна тільки о четвертій почалася.

— Ага, але того дня він прийшов раніше. Близько другої. Хотів узяти вихідний, щоб поїхати до великого міста з однією зі стриптизерок. Сказав, що в неї проблеми особистого характеру, — Зеллман гмикнув. — Та тільки особисті проблеми були саме в нього. Під ширінькою.

— Дівуля на ім’я Карла Джеппесон? — спитав Ралф, гортаючи на айпеді стенограму бесіди з Болтоном. — У якої псевдонім Жадана Фея?

— Саме вона, — підтвердив Зеллман і засміявся. — Якщо пласкі груди таки мають попит, то ця старожилка ще довго в нас протримається. Декому подобається, але не питайте чому. У них із Клодом шури-мури, та скоро вони закінчаться. Її чоловік сидить у Мак-Алістері, здається, за підроблені чеки, але до Різдва вже має вийти. Із Клодом вона просто бавить час. Я йому це казав, та ви самі знаєте промовку — прутня не спинити, як хоче застромити.

— І ви певні, що саме того дня він прийшов раніше. Десятого липня.

— Звісно що певен. Я це собі відмітив, бо не мав жодного наміру оплачувати йому два дні вихідних у Кеп-Сіті, коли менше ніж через два тижні на нього чекала відпустка — і, зауважте, оплачувана.

— От нахаба. Ви не думали його звільнити?

— Ні. Він же був зі мною чесний, розумієте? І ще послухайте. Клод — хороший працівник, а таких зараз менше, ніж зубів у курки. Більшість охоронців або сцикуни — круті на вигляд, та неохочі встрявати в бійку, коли якась зав’я­жеться перед сценою, а таке буває. Або ж вони перетворюються на Неймовірного Галка [190] щоразу, як клієнт на них косо гляне. Клод, на рівні з тими «галками», кого завгодно може викинути з клубу, але вдається до цього нечасто. Він уміє заспокоювати. Талант такий. Мабуть, дякувати тим зборам, що він на них постійно ходить.

— «Анонімні наркомани». Він мені казав.

— Ага, він цього не соромиться. Власне, пишається і, мабуть, має на те право. Більшість так ніколи й не скидає зі спини мавпи, як вона раз влізла [191]. Вперта мавпа. З довгими пазурами.

— То він не вживає, так?

— Якби вживав, то я б дізнався. Я на наркоманах розуміюся, детективе Андерсон, повірте. «Джентльмени» — пристойний заклад.

Ралф мав сумніви щодо цього, та змовчав.

— І не зривався?

Зеллман засміявся.

— Усі вони зриваються, принаймні спершу, та Клод тримається відтоді, як став до мене на роботу. І не п’є. Я раз його спитав, чому ні, якщо в нього саме з наркотиками проблема. А він відповів, що це одне й те саме. Сказав, що як вип’є, навіть «О’Дул» [192], то побіжить шукати собі понюшку або й чого гірше, — Зеллман замовк, потім додав: — Може, він і поводився як покидьок, коли вживав, та зараз усе інакше. Він порядний чоловік. Рідкість у справі, де в твої обов’язки входить розпивання маргарит і споглядання голених промежин.

— Зрозумів вас. А зараз Болтон у відпустці?

— Ага. З неділі. На десять днів.

— А відпустка, скажімо так, «домашня»?

— Маєте на увазі, чи він тут, у Флінт-Сіті? Ні. Поїхав до Техасу, десь під Остін. Він звідти родом. Стривайте хвилинку, я дістав його справу перед тим, як вам зателефонувати, — почувся шурхіт паперу, потім Зеллман знов заговорив: — Мерісвілл, ось