Читати книгу - "Аутсайдер"

173
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 84 85 86 ... 141
Перейти на сторінку:
як називається це місто. Кілька хат при дорозі, якщо судити з його розповідей. У мене є адреса, бо я щотижня відсилаю туди частину його зарплатні. Для матері. Вона стара і вже слабенька. Хворіє на емфізему. Клод поїхав умовляти її переїхати до одного з тих будинків для літніх та інвалідів, але надії не плекав. Каже, що вона справжня вперта стара кізочка. Та я все одно не знаю, як би він це оплачував, зважаючи на його заробітки в клубі. Щодо піклування про старих, то уряд мав би помагати таким звичайним хлопцям, як Клод, та хіба ж воно так? Срань собача, а не допомога.

«Сказав чоловік, що, певно, голосував за Доналда Трампа», — подумав Ралф.

— Ну, дякую вам, містере Зеллман.

— А я можу поцікавитися, навіщо ви хочете з ним поговорити?

— Усього кілька додаткових запитань, — відповів Ралф. — Дрібниці.

— Добрати фактів для проформи, атож?

— Точно. То у вас є адреса?

— Звісно, щоб гроші пересилати. Маєте олівчик?

У Ралфа мався його вірний айпед, а на ньому нотатник «Квік Ноутс».

— Кажіть.

— Скриня 397, Рурал-Стар-рут, 2, Мерісвілл, Техас.

— А як звати його мамцю?

Зеллман весело засміявся.

— Лаві [193]. Гарне ім’я, атож? Лаві Енн Болтон.

Ралф подякував і поклав слухавку.

— То що? — спитала Джинні.

— Стривай, — відказав Ралф. — Бачиш, я «вдягнув» своє замислене обличчя.

— А, точно. Не хочеш випити чаю з льодом, поки мислиш?

Джинні всміхалася. Їй личила ця усмішка. Певно, Ралф усе робив правильно.

— Ще й як хочу.

Він повернувся до свого айпеда (дивуючись, коли це він устиг поладнати з цією штукою) і дізнався, що Мерісвілл розташований приблизно за сімдесят миль від Остіна. Не більше, ніж цятка на карті, єдиною візитною карткою якої була місцина під назвою Мерісвіллська діра.

Попиваючи чай із льодом, Ралф обміркував свій наступний крок, а тоді зателефонував Горасу Кінні з Техаського дорожнього патруля. Тепер Кінні був капітаном і патрулював здебільшого свій робочий стіл, але Ралф кілька разів працював із ним у «міжштатних» справах, коли Кінні ще служив рядовим поліцейським і намотував по дев’яносто тисяч миль щороку в північному й західному Техасі.

— Горасе, — мовив Ралф після того, як вони обмінялися звичними розшаркуваннями, — зроби мені послугу.

— Велику чи малу?

— Середню, та вона вимагає трохи тактовності.

Кінні засміявся.

— Ой, друзяко, по тактовність треба їхати до Нью-Йорка чи Коннектикута. А це Техас. Що тобі треба?

Ралф розповів. Кінні сказав, що в нього є підхожий чоловік, який саме перебуває в тих місцях.

  10

Близько третьої дня диспетчерка поліцейського управління Флінт-Сіті Сенді Мак-Ґілл підвела погляд і побачила, що перед столом, обернувшись до неї спиною, стоїть Джек Госкінз.

— Джеку? Ти щось хотів?

— Щоб ти поглянула на мій зашийок і сказала, що там таке.

Вона здивовано, проте охоче підвелась і подивилася.

— Повернися трохи ближче до світла, — а коли Джек виконав її прохання, мовила: — Ой, та ти збіса обгорів на сонці. Раджу сходити у «Волґрінз» [194] і купити крем з алое вера.

— І що, пройде?

— Пройде тільки з часом, але з кремом не так пектиме.

— Але ж це тільки сонячний опік, так?

Сенді насупилася.

— Звісно, але такий сильний, що подекуди пухирці повискакували. Ти що, не знаєш, що треба наносити сонцезахисний крем, коли виїжджаєш на природу порибалити? Чи ти хочеш заробити собі рак шкіри?

Від цих слів, сказаних уголос, шию ще більше запекло.

— Мабуть, забув.

— А на руках так само?

— Трохи краще.

Власне, на руках узагалі не було ніяких опіків, тільки на зашийку. Там, де його хтось торкнувся в тому закинутому сараї. Точніше, погладив пучками пальців.

— Дякую, Сенді.

— Блондини й руді найсильніше обгорають. Як не загоюватиметься — сходи до лікаря.

Джек пішов, нічого не відповівши, міркуючи про чоловіка зі свого сну. Того, що чаївся за шторкою в душі.

«Я передав тобі рак, але я можу його забрати. Хочеш, щоб забрав?» — сказав він.

«Саме пройде, як і будь-який сонячний опік», — подумав Джек.

Може, і так, проте зараз зашийок пекло ще дужче. Торкатися його було нестерпно, і Госкінз безперестанку згадував відкриті виразки, що вгризалися в плоть його матері. Спершу рак просувався поповзом, та коли зміцнив хватку, пустився галопом. Під кінець він уже виїдав мамі горлянку й голосові зв’язки, від чого її крики перетворились на гарчання. Одинадцятирічний Джек Госкінз чув той рик крізь зачинені двері її спальні, та все одно розбирав слова, що вона казала його батьку: «Над собакою ти б зглянувся, — хрипіла вона, — то чого не зглянешся наді мною?»

— Я всього лиш обгорів на сонці, — сказав Джек, заводячи двигун. — Ось і все. Це сонячний, бляха, опік.

Хотілося хильнути.

  11

О п’ятій годині того вечора автівка Техаського дорожнього патруля звернула на Рурал-Стар-рут, 2 і рушила під’їзною доріжкою до скрині 397. Лаві Болтон сиділа в себе на ґанку з сигаретою в руці, кисневий балон на візочку з гумовими колесами стояв біля її крісла-гойдалки.

— Клоде! — прохарчала вона. — У нас гість! Із Техаського патруля! Краще ходи сюди і з’ясуй, що йому треба!

Клод саме був на порослому бур’яном задвірку їхнього маленького будинку «на простріл» [195], знімав із мотузки прання й охайно складав у плетений кошик. Пральна машинка в мами працювала, але сушарка обхезалася незадовго до його приїзду, ще й цими днями мамі бракувало дихалки, щоб самій розвішувати білизну. Клод хотів купити їй перед від’їздом нову сушарку, та все відкладав. А тепер іще й Патруль, якщо мама не помиляється, а вона, мабуть, таки має рацію. Болячок у неї вистачало, та з очима все було гаразд.

Клод обійшов будинок і побачив високого копа, який виходив із чорно-білого кросовера. Угледівши на водійських дверцятах золотистий логотип Техасу, Клод відчув, як стискаються нутрощі. Він уже давно, дуже давно не робив нічого такого, за що його можна було б заарештувати, та це стискання було рефлекторним. Клод потягнувся в кишеню і бездумно схопив медальйон, що йому видали на шостий рік членства в «Анонімних наркоманах», — він так часто робив у скрутні хвилини.

Патрульний засунув сонцезахисні окуляри в нагрудну кишеню, а матуся спробувала підвестися з крісла-гойдалки.

— Ні, мем, не вставайте, — сказав він. — Я того не вартий.

Вона крекнула і знов усілася.

— Чи ви, пане, добром нагрітий. Як вас звати, офіцере?

— Сайп, мем. Молодший сержант Овен Сайп. Радий з вами познайомитися.

Зважаючи на набряклі суглоби старої пані, він обережно потис руку, в якій не було сигарети.

— Навзаєм, сер. Це мій син Клод. Приїхав із Флінт-Сіті, щоб трохи мені підсобити.

Сайп повернувся до Клода, який уже покинув жетон і простягнув руку для вітання.

— Радий з вами познайомитися, містере Болтон, — Сайп трохи потримав руку Клода, придивляючись. — Бачу, у вас трохи живопису на пальцях.

— Треба на обидві руки дивитися, щоби повністю утямити послання, — сказав Клод і простягнув

1 ... 84 85 86 ... 141
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аутсайдер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Аутсайдер"