Читати книгу - "Гра янгола"

заявив він. – Три абзаци, у яких не говориться ні про що, і лише в кінці останнього повідомлено, що смерть настала внаслідок нещасливого випадку, а що то був за випадок – про це ні слова.

– Ось тут маємо дещо цікавіше, – сказав Бротонс.

У статті, опублікованій наступного дня, розповідалося, що поліція вивчає обставини нещасливого випадку з метою точно з’ясувати, що ж насправді сталося. Найцікавішим там було повідомлення про те, що тіло обстежили експерти судової медицини, дійшовши висновку, що небіжчик утопився.

– Утопився? – урвав його дон Басиліо. – Як? І де?

– Про це нічого не сказано. Певно, це повідомлення довелося скоротити, щоб поставити в номер невідкладну й розлогу апологію сардани, яка займає цілі три шпальти під заголовком «Під звуки тенори[36]: дух і храм», – припустив Бротонс.

– А там говориться, хто керував розслідуванням? – запитав я.

– Згадано про якогось Сальвадора. Рікардо Сальвадора, – сказав Бротонс.

Ми переглянули решту повідомлень, пов’язаних зі смертю Марласки, але більше нічого цікавого не знайшли. Тексти переливалися один в один, повторюючи ту саму пісню, схожу на офіційну версію, якої дотримувалася адвокатська контора «Валера та компанія».

– Усе це вельми пахне свідомим замовчуванням справжніх причин, – сказав Бротонс.

Я зітхнув, розчарований. Я сподівався знайти тут щось більше, аніж пишні медоточиві некрологи та пустопорожні повідомлення, у яких не було ані краплини істотної інформації.

– Ви ж, здається, маєте доброго знайомого в поліції? – сказав дон Басиліо. – Як пак його звуть?

– Віктор Ґрандес, – відповів Бротонс.

– Може, він допоміг би знайти того Сальвадора?

Я збентежено відкашлявся, і двоє чоловіків поглянули на мене з насупленими бровами.

– З деяких причин, що не мають стосунку до справи або мають до неї надто великий стосунок, я не хотів би вплутувати інспектора Ґрандеса в цю історію, – сказав я.

Бротонс і дон Басиліо обмінялися поглядами.

– Он як. Ви ще когось хотіли б викреслити зі списку?

– Маркоса й Кастело.

– Бачу, ви не втратили таланту заводити друзів повсюди, куди приходите, – оцінив мої здібності дон Басиліо.

Бротонс погладив свою борідку.

– Не панікуймо. Думаю, я знайду інший спосіб проникнути в те середовище, який не викличе підозр.

– Якщо ви допоможете мені знайти Сальвадора, я принесу вам яку завгодно жертву, навіть цілу свиню.

– Подагра примусила мене відмовитися від споживання свинячого сала, але від доброї гаванської сигари я не відмовився б, – зауважив Бротонс.

– Нехай будуть дві, – докинув дон Басиліо.

Поки я збігав до крамниці, що на вулиці Тальєрс, і купив там дві найдорожчі та найдобірніші гаванські сигари, Бротонс зробив кілька обережних дзвінків у поліцію й довідався, що Сальвадор покинув службу, імовірно, не з власної волі, і тепер він чи то працює в службі приватної охорони якогось великого промисловця, чи то здійснює детективні розслідування для різних адвокатських контор міста. Коли я повернувся до редакції, щоб подарувати своїм добродійникам дві велетенські сигари, начальник архіву подав мені аркуш паперу, на якому я прочитав адресу:

Рікардо Сальвадор

вулиця Льєона, 21. Мансарда.

– Бог вам віддячить, – сказав я.

– І ви теж, як бачу.

29

Вулиця Льєона, більше відома серед жителів того кварталу як вулиця Трьох Ліжок – такою назвою її нагородили на честь знаменитого борделя, розташованого на ній, – була такою самою вузькою та темною, як і її репутація. Вона починалася від арок площі Реаль і перетворювалася на вологу й позбавлену будь-якого світла тіснину між старими будівлями, що наповзали одна на одну, зшиті докупи безперервною павутиною мотуззя з розвішаною на ньому білизною. Шматки тиньку кольору вохри відпадали з її напівоблуплених фасадів, а кам’яні плити, якими була вимощена вулиця, регулярно омивалися кров’ю в роки розквіту бандитизму. Я не раз використовував цю вулицю як сцену подій, що розгорталися в моїх історіях «Міста проклятих», і навіть тепер, безлюдна й усіма забута, вона пахла для мене інтригами й порохом. Коли я побачив ці похмурі декорації, то відразу зрозумів, що вимушена відставка комісара Сальвадора з поліції не дала йому нічого доброго.

Номер двадцять перший був скромним будинком, затуленим іншими будівлями, що ніби затиснули його в обценьках. Під’їзд був незамкнений і скидався на темний колодязь, із дна якого підіймалися вгору по спіралі вузькі та круті сходи. На бруківці стояли калюжі, і темна густа рідина витікала зі щілин між плитами. Я піднявся сходами, дотримуючись щонайбільшої обережності: тримаючись за поручні, але не довіряючи їм. На майданчику я побачив лише одні двері, і зовнішній вигляд цієї будівлі давав мені підстави думати, що на кожному з поверхів було не більш як сорок метрів квадратних корисної площі. Крихітне слухове віконце висіло вгорі над сходами й відкидало слабеньке світло на вищі поверхи. Двері до мансарди були в кінці невеличкого коридору. Я з подивом побачив, що вони відчинені. Постукав у них суглобами пальців, але відповіді не почув. За дверима була невеличка зала, у якій я побачив крісло, стіл та полиці з книжками й бляшаними коробками. У сусідній кімнаті я уздрів щось подібне до кухні. Єдине, що здалося мені приємним у тій келії, була тераса, яка виходила на асотею. Двері на терасу теж були відчинені, і крізь них до приміщення залітав свіжий вітерець, з яким долинали запахи їжі та розпечених на сонці дахів старого міста.

– Хтось є вдома? – знову гукнув я.

Не почувши відповіді, я підійшов до дверей на терасу й вийшов на плаский дах. Джунглі з дахів, башточок, резервуарів із водою, громовідводів та димарів тяглися в усіх напрямках. Я не ступив і кроку по асотеї, коли відчув, як мені в потилицю вперся холодний метал, і почулося клацання револьвера, приведеного в бойову готовність. Єдине, що мені спало на думку, – це підняти руки й не ворушити навіть бровою.

– Мене звати Давид Мартін. У поліції мені дали вашу адресу. Я хотів поговорити з вами про одну справу, яку ви розслідували, коли ще були на службі.

– А ви завжди заходите до людей, не постукавши у двері, Давиде Мартін?

– Двері були відчинені. Я постукав, але ви, певно, мене не почули. Я можу опустити руки?

– А я й не казав, щоб ви їх підіймали. Про яку справу ви хочете поговорити?

– Про смерть Дієґо Марласки. Я тепер живу в тому домі, у якому він прожив свої останні роки. У будинку з вежею на вулиці Фласадерс.

Мій співрозмовник мовчав. Тиск револьверного дула на мою потилицю не послаблювався.

– Сеньйоре Сальвадор, ви мене чуєте? – поцікавився я.

– Я думаю, а чи не ліпше буде пустити вам кулю в потилицю зараз же?

– Ви не хочете спочатку вислухати мою