Читати книгу - "Homo Deus"

далеко від приємності. Для «Я», котре сприймає, неможливо визнати, що додавання менш неприємного відчуття до дуже неприємного зробить увесь епізод привабливішим.

Однак «Я», котре сприймає, не пам’ятає нічого. Воно не розповідає історій, і до нього рідко звертаються, коли доходить до головних рішень. Згадування, оповіді й прийняття важливих рішень — це все монополія зовсім відмінної сутності всередині нас — «Я», що розповідає. «Я», що розповідає, — це те саме, що інтерпретатор лівої півкулі в експериментах Ґаззаніґи. Воно постійно городить небилиці про минуле й складає плани на майбутнє. Як і будь-який журналіст, поет і політик, «Я», що розповідає, часто застосовує скорочення. Воно не розповідає всього і зазвичай артикулює лише найголовніші аспекти й остаточні результати. Цінність всього сприйняття визначається середніми кульмінаціями й результатами. Наприклад, оцінюючи коротку частину експерименту з холодною водою «Я», котре розповідає, обчислює середнє між найгіршою частиною (вода була дуже холодна) й останніми хвилинами (вода все ще була дуже холодна) і робить висновок, що «вода була дуже холодна». Найважливіше, що «Я», котре розповідає, не відчуває часу, не надаючи жодного значення різній тривалості обох частин. Тож коли доходить до вибору між двома частинами, воно віддає перевагу довгій, коли «вода була трохи тепліша».

Кожного разу, коли «Я», котре розповідає, оцінює наше сприйняття, воно відкидає тривалість і дотримується правила «кульмінація-результат», — воно пам’ятає лише кульмінаційний і кінцевий моменти, оцінюючи все сприйняття за їхнім середнім показником. Це справляє далекосяжний вплив на всі наші практичні рішення.

Канеман почав досліджувати «Я», котре сприймає, і «Я», котре розповідає, на початку 1990-х років, коли разом з Дональдом Редельмаєром з Університету Торонто досліджував пацієнтів методом колоноскопії. Під час колоноскопічних досліджень крихітна камера вводиться в кишківник через анус, щоб діагностувати різні хвороби. Це неприємна процедура. Лікарі хотіли дізнатися, як здійснювати цю процедуру найменш болючим способом. Чи повинні вони прискорити колоноскопію й викликати в пацієнтів болючіші відчуття протягом меншого часу, а чи працювати повільніше та обережніше?

Щоб задовольнити цей запит, Канеман і Редельмаєр опитали 154 пацієнти, щоб визначити рівень болю у них після кожної хвилини процедури колоноскопії. Вони застосували шкалу від о до ю, де о означав відсутність болю взагалі, а ю — нестерпний біль. Після того, як колоноскопію було проведено, пацієнтів попросили ранжувати загальний рівень болю під час обстеження також за шкалою від о до ю. Можна було очікувати, що сумарний показник відображатиме накопичення похвилинних звітів, тобто що довше триває колоноскопія і що більше болю відчуває пацієнт, то вищий загальний рівень болю. Однак фактичні результати відрізнялися від цього.

Як і в експерименті з холодною водою, загальний рівень болю нехтував тривалістю й замість цього відображав лише правило «кульмінація-результат». Одна колоноскопія тривала вісім хвилин, і в найгіршу мить пацієнт зазначив рівень болю 8, а в останню хвилину він визначив рівень болю 7. Після закінчення обстеження цей пацієнт визначив загальний рівень болю на 7,5. Інша процедура колоноскопії тривала 24 хвилини. Цього разу також максимальний рівень болю був 8, однак в останню хвилину обстеження пацієнт повідомив про рівень болю і. Цей пацієнт визначив загальний середній рівень болю лише 4,5. Той факт, що його колоноскопія тривала втричі довше, і він, таким чином, сумарно пережив значно більше болю, узагалі не вплинув на його пам’ять. «Я», котре розповідає, не накопичує сприйняття, — воно узагальнює його.

То чому ж пацієнти віддають перевагу — короткій і болісній колоноскопії чи тривалій і обережній? На це запитання немає однозначної відповіді, бо пацієнт має принаймні два різних «Я», а в них різні інтереси. Якщо ви запитаєте «Я», котре сприймає, воно, напевно, обере коротку колоноскопію. Однак якщо запитаєте «Я», що розповідає, воно, обере тривалу колоноскопію, бо пам’ятає лише середнє між найгіршим моментом і останнім. Дійсно, з точки зору «Я», що розповідає, лікар повинен додати кілька абсолютно зайвих хвилин тупого болю в самому кінці обстеження, бо це зробить всю пам’ять менш травматичною?

Педіатри добре знають цей трюк. Багато хто з них тримає у своїх клініках корзини з різними іграшками і дає кілька з них дітям (чи собакам) після болючої ін’єкції або неприємного медичного обстеження. Коли «Я», котре розповідає, пригадує візит до лікаря, десять секунд задоволення наприкінці візиту зітруть багато хвилин страху й болю.

Еволюція винайшла цей трюк за мільйон років до педіатрів. Враховуючи нестерпні муки, які переживають жінки під час пологів, можна подумати, що після першого ж разу нормальна жінка ніколи не погодиться пройти через це знову. Однак по закінченні родових мук і в наступні дні гормональна система виробляє кортизол і бета-ендорфіни які ослаблюють біль і викликають почуття полегкості, а часом навіть захвату. Ба більше, посилення любові до дитини, схвалення друзів, членів сім’ї, відповідність релігійним догмам і націоналістичній пропаганді разом перетворюють народження дитини з травми на позитивні спогади.

Одне дослідження, проведене в Рабинському медичному центрі Тель-Авіва, показало, що пам’ять про родові муки містила здебільшого кульмінаційні й кінцеві моменти, тоді як загальна тривалість взагалі майже не впливала? В іншому дослідженні до 2428 шведських жінок звернулися з проханням відновити в пам’яті родові муки через два місяці після пологів. Дев’яносто відсотків жінок повідомили, що переживання було позитивне або дуже позитивне. Вони не обов’язково забули про біль — 28,5 % описували його як найстрашніший у житті, який лише можна уявити, — однак це не завадило їм оцінити все переживання як позитивне. «Я», котре розповідає, проходиться по наших переживаннях з гострими ножицями й товстим чорним маркером. Воно вирізає принаймні деякі жахливі хвилини і складає в архів оповідки зі щасливим кінцем.

Найчастіше наш вибір у критичних для життя випадках — стосовно партнерів, кар’єри, місця проживання й відпочинку — робить наше «Я», що розповідає. Припустімо, ви можете обирати між двома потенційними місцями відпочинку. Ви можете поїхати до Джеймстауна, штат Вірджинія, щоб побачити історичне колоніальне місто, тут 1607 року було засноване перше на материку Північної Америки поселення англійців. Або можете реалізувати відпочинок вашої мрії номер один, — зайнятися гірським туризмом на Алясці, поринути в сонячні ванни у Флориді чи влаштувати нестримну вакханалію з сексом, наркотиками й азартними іграми у Лас-Вегасі. Однак є одна умова: якщо ви оберете відпочинок мрії, то перед посадкою в літак муситимете проковтнути пігулку, яка зітре всі ваші спогади про цей відпочинок. Те, що трапилося у Вегасі, там і залишиться назавжди. Який відпочинок ви оберете? Більшість людей проголосувала б за колоніальний Джеймстаун, бо більшість людей віддають свою кредитну картку тому