Читати книгу - "Homo Deus"

«Я», що розповідає, бо воно цікавиться лише оповідками й зовсім не цікавиться навіть найшаленішими переживаннями, якщо не зможе їх запам’ятати.

Правду сказати, «Я», котре сприймає, і «Я», котре розповідає, — не повністю розділені сутності, а тісно пов’язані між собою. «Я», котре розповідає, використовує наше сприйняття як важливий (але не ексклюзивний) сировинний матеріал для своїх оповідок. Ці оповідки, своєю чергою, формують фактичні відчуття того «Я», котре сприймає. Ми відчуваємо голод по-різному, коли постимося під час Рамадану, коли утримуємося від їжі перед медичним обстеженням і коли у нас просто нема грошей на їжу. Різні смисли, прив’язані до нашого голоду тим «Я», котре розповідає, створюють дуже різне фактичне сприйняття.

Ба більше, «Я», котре сприймає, часто досить сильне, щоб саботувати найкращі плани, складені «Я», котре розповідає. Я можу, наприклад, вирішити від Нового року сісти на дієту й почати щодня ходити до спортзалу. Подібні важливі рішення належать до монополії «Я», котре розповідає. Однак наступного тижня, коли настає час для спортзалу, верх бере «Я», котре сприймає. Я не відчуваю бажання йти до спортзалу, а замість цього замовляю піцу, сідаю на диван і вмикаю телевізор.

А втім, більшість із нас ідентифікують себе з «Я», котре розповідає. Коли ми кажемо «Я», то маємо на увазі оповідь у своїй голові, а не постійний потік сприйняття, що проходить крізь нас. Ми ідентифікуємо себе з внутрішньою системою, яка! впорядковує шалений хаос життя й виплітає з нього начебто логічні та послідовні нитки. Байдуже, що сюжет сповнений брехні й провалів, переписується знову й знову настільки, що сьогоднішня оповідь повністю суперечить вчорашній. Важливо те, що ми завжди зберігаємо відчуття, наче маємо єдину незмінну ідентичність від народження до смерті (а може, і потім). Це веде до сумнівної ліберальної віри в те, що я — індивідуальний, маю чіткий і послідовний внутрішній голос, який надає смислу Всесвітові.

СЕНС ЖИТТЯ

«Я», котре розповідає, — герой оповідання Хорхе Луїса Борхеса «Завдання»[32]. У творі описується Дон Кіхот, однойменний герой знаменитого роману Мігеля Сервантеса. Дон Кіхот створює собі уявний світ, у якому він легендарний герой, що вирушає на боротьбу з велетнями й для порятунку леді Дульсінеї Тобоської. Насправді Дон Кіхота звуть Алонсо Кіхано, він літній сільський чоловік; благородна Дульсінея — неотесана фермерська донька із сусіднього села, а велетні — це вітряки. Що станеться, цікавиться Борхес, якщо через віру у свої фантазії Дон Кіхот нападе і вб’є реальну людину? Борхес ставить фундаментальне запитання про людську долю: що трапиться, коли оповіді, сплетені нашим «Я», що розповідає, зумовлять жахливі втрати для нас самих чи для людей навколо нас? Існують три основні можливості, стверджує Борхес.

Один варіант — що нічого не трапиться. Дон Кіхот взагалі не буде заморочуватись убивством реальної людини. Його ілюзії такі потужні, що він буде нездатний розпізнати різницю між здійсненням справжнього вбивства і битвою з уявними велетнями-вітряками. Інший варіант полягає в тому, що коли Дон Кіхот забере людське життя, він буде так наляканий, що позбудеться своїх ілюзій. Це схоже на молодого новобранця, який іде на війну, вірячи, що вмерти за свою країну — це добре, однак повністю позбувається ілюзій, зіткнувшись з реаліями війни.

Однак існує й третій варіант, значно складніший і глибший. Допоки Дон Кіхот бився з уявними велетнями, він просто грав. Однак як тільки він насправді вб’є когось, то чіплятиметься за свої фантазії з усієї сили, бо лише вони нададуть смислу його трагічним помилковим діям. Парадоксально, що чим більше жертв ми приносимо уявним оповідям, тим більше чіпляємося за них, бо відчайдушно хочемо надати смислу цим жертвам і стражданню, яке викликали.

У політиці це відомо як синдром «наші хлопці не загинули марно». У 1915 році Італія вступила в Першу світову війну на боці держав Антанти. Італія проголосила своєю метою «звільнення» Тренто і Трієста — двох «італійських» територій, які Австро-Угорська імперія «несправедливо» утримувала. Італійські політики проголошували палкі промови в парламенті, клянучись виправити історію й обіцяючи повернути славу Стародавнього Риму. Сотні тисяч італійських рекрутів пішли на фронт з вигуками «За Тренто і Трієст!». Вони вважали, що це буде прогулянка.

Нічого подібного. Австро-Угорська армія облаштувала сильну лінію оборони вздовж річки Соча (Ісонцо). Італійці зробили одинадцять кривавих спроб подолати її, вигравши щонайбільше кілька кілометрів і жодного разу не досягши прориву. У першій битві було вбито, поранено чи взято в полон близько 15 000 італійців. У другій італійці втратили 40 000 вояків. У третій битві вони втратили 60 000. І це тривало два страхітливих роки, аж до одинадцятої атаки. Тоді австрійці нарешті контратакували, і у дванадцятій битві, відомій як битва при Капоретто, вони наголову розгромили італійців і відкинули їх назад майже до воріт Венеції. Славетна пригода обернулася кривавою лазнею. До кінця війни майже 700 000 італійських солдатів було вбито й понад мільйон — поранено.

Після поразки в першій битві італійські політики мали на вибір два варіанти. Вони могли визнати свою помилку й запропонувати підписати мирний договір. Австро-Угорщина не висувала претензій до Італії й цілком могла укласти мир, бо втяглася у війну проти значно сильнішої Росії. Однак як політики поглянули в очі батьків, дружин і дітей тисяч загиблих італійських солдатів і сказали б: «Нам дуже шкода, однак це була помилка. Сподіваємося, ви не візьмете це близько до серця, однак ваш Джованні загинув марно, як і ваш Марко». Але ж вони могли сказати: «Джованні й Марко були героями! Вони загинули за те, щоб Трієст був італійським, і ми впевнені, що вони загинули не марно. Ми продовжуватимемо битися, поки не здобудемо перемогу!». Не дивно, що політики обрали саме другий варіант. Тож вони провели другу битву, втративши ще більше людей. Політики знову вирішили, що найкраще — продовжувати воювати, бо «наші хлопці не гинуть марно».

І все ж ви не можете звинувачувати лише політиків. Маси також продовжували підтримувати війну. А коли після війни Італія не отримала всіх територій, на які претендувала, італійська демократія поставила собі на чолі Беніто Муссоліні та його фашистів, які обіцяли, що доб’ються відповідної компенсації для всіх жертв, яких зазнала Італія. Хоча політикам важко говорити батькам, що їхній син загинув без жодної причини, значно болючіше батькам казати це самим собі — і це ще важче для жертв. Скалічений солдат, який втратив ноги, сказав би собі: «Я пожертвував собою на