Читати книгу - "Казки народів світу"

по візирового сина й спитала, чи правду каже її дочка, — але син візира, боячись, що в нього заберуть дружину, все заперечив.

— Я нічогісінько не знаю! — водно торочив він.

Отож цариця й вирішила, що дочці примарилось уві сні те, що вона розповіла.

А люди в місті гуляли до самісінького вечора, а коли настав час лягати спати, Аладдін знову потер лампу і, тільки-но джин з’явився перед ним, звелів зробили все так, як і минулої ночі. Раб лампи зник і за мить повернувся, несучи царівну та візирового сина. Як і першого разу, візирового сина Аладдін кинув у льох, поклав між собою та царівною меч і спокійно заснув поряд з нею. А на світанку раб із роду джинів повернувся і відніс царівну й візирового сина назад у палац.

Цар уранці встав, одягнувся і пішов до дочки. І коли син візира почув його кроки, він швиденько вислизнув з опочивальні, трусячись від холоду та страху.

Цар побажав дочці доброго ранку і спитав, як вона себе почуває, але царівна мовчала так само, як і вчора. Цар нарешті розгнівався. Вихопивши меча з піхов, він закричав:

— Або ти розповіси, що з тобою коїться, або я тебе вб’ю!

Царівна Будур злякалась батькового гніву й мовила:

— Будь ласкавий до мене, батечку! Коли я скажу, що зі мною трапилось, ти мені пробачиш!

І вона про все розповіла.

— Якщо не віриш, спитай у мого нареченого, — докинула вона. — Щоправда, я не знаю, куди його виносив той велетень.

— Чому ж ти не сказала цього вчора, дочко? — спитав цар. — Я б примусив тебе викинути з голови страх, а з серця смуток. Уставай, веселись і розважайся, а ввечері я пришлю в опочивальні сторожу — вона охоронятиме тебе.

Після цього цар повернувся до своїх покоїв і, пославши по візира, спитав його:

— Чи розказував тобі що-небудь твій син?

І візир відповів:

— О царю часу, я не бачив свого сина ні вчора, ні сьогодні. А що трапилося?

І цар переказав візирові все, що розповіла царівна, а тоді мовив:

— Я хочу, щоб ти розпитав свого сина про цю дивовижну пригоду. Можливо, моїй дочці це приснилося.

Візир пішов до себе, покликав сина й спитав його, а той відповів:

— Батьку, царівна Будур каже щиру правду. Ми натерпілися страху за ці дві ночі. Не було для мене в житті гірших ночей, бо довелося спати в темному, холодному й вогкому льоху, і я трусився від холоду, і в мене цокотіли зуби. О батьку, я хочу, щоб ти поговорив із царем і просив його, щоб він звільнив мене від цього шлюбу! Я не витерплю ще однієї такої ночі!

Від цих слів візирові стало прикро: адже він давно мріяв одружити свого сина з царською дочкою й породичатися в такий спосіб з царем. І от нарешті він досяг мети — влаштував цей шлюб. Та що ж тепер — розірвати його?..

І візир сказав синові:

— Сьогодні вночі ми поставимо до вас сторожу.

Він повернувся до царя, розповів про розмову з сином і додав, що поставить сьогодні в опочивальні сторожу.

— Навіщо? — заперечив цар. — Хай буде як буде. Чому бути, того не минути.

І він звелів оповісникам бігти в місто й кричати, що свято скінчилося. Городяни дуже здивувалися, це почувши, а як побачили, що візир виходить із палацу з сином, то не повірили власним очам.

Шлюб царівни з візировим сином було розірвано.

Невдовзі цар забув про цю справу. А вже минуло три місяці — термін, після якого він обіцяв Аладдіновій матері віддати царівну за її сина.

Аладдін, який лічив не тільки дні, а й години, знову послав матір до царя.

Вдова зібралась, пішла у палац і стала біля дверей зали для нарад.

Коли з’явився цар, він одразу помітив Аладдінову матір, згадав про свою обіцянку й сказав візирові:

— Онде стоїть жінка, яка принесла мені таріль найкоштовніших самоцвітів. Приведи її до мене.

Візир підвів матір до царя, і вона поцілувала перед ним землю й мовила:

— О царю часу, три місяці, після яких ти обіцяв віддати царівну Бадр аль-Будур за мого сина Аладдіна, минули.

Цар, побачивши, що жінка ця проста й бідна, розгубився і не знав, що сказати. Він обернувся до візира й спитав:

— Яка твоя думка, візире? Я, звісно, обіцяв, але бачу, що ця жінка і її син — прості люди.

Тож я питаю в тебе поради — давати мені згоду на шлюб чи ні?

А візира враз охопили заздрощі, до того ж, він згадав, що цар розірвав шлюб його сина. І він відповів:

— О царю часу, невже ти віддаси свою дочку заміж за якогось невідомого хлопця-бідняка?

— Але ж я обіцяв! — мовив цар. — Хіба можна ламати обіцянку?

— О володар, — сказав візир, — це дуже просто! Накажи тому хлопцеві подарувати тобі сорок золотих тарелів із такими самими самоцвітами, як ті, що він перед тим прислав, і хай їх несуть сорок рабів та сорок невільниць.

— Мудро ти радиш! — вигукнув цар і мовив до Аладдінової матері: — Скажи своєму синові, що я не відступаюсь від обіцянки, але хочу викуп за дочку: сорок тарелів з коштовними самоцвітами. І хай ті самоцвіти принесуть сорок рабів та сорок невільниць.

Вийшла Аладдінова мати із палацу й гірко промовила:

— Де ж мій бідолашний син візьме рабів та невільниць? Самоцвіти й тарелі можна взяти в скарбниці, але ж рабів та невільниць там немає…

Повернувшись додому, вона розповіла все Аладдінові, а потім додала:

— Забудь, сину, про царівну Будур! Візир не хоче, щоб ти одружився з нею. Де вже тобі з ним змагатися!

Та Аладдін засміявся:

— Купи, матінко, чогось на обід, а тоді поміркуємо, як виконати цареве бажання! Може, я йому й подарую те, що він загадав… Задля коханої царівни Бадр аль-Будур я ладен і зірку з неба дістати.

Подалася мати на базар, щоб купити харчу. Аладдін пішов до себе в кімнату, потер лампу, і джин умить постав перед ним і мовив:

— Я до твоїх послуг, володарю!

— Я хочу, — сказав Аладдін, — щоб ти приніс мені сорок золотих тарелів з самоцвітами — найкращими з усіх, які є в скарбниці,— і привів сорок рабів та сорок невільниць, найгарніших у світі і вбраних у розкішні шати.

За якусь мить джин приніс усе, чого зажадав Аладдін.

Повернувшись з базару, Аладдінова мати побачила рабів і невільниць, золоті тарелі й коштовні самоцвіти. Вона вклякла на місці й вигукнула:

— Хай небо назавжди