Читати книгу - "Постріл із глибин"

квіти їй на груди, але це наче її не заспокоїло. Вона лежить на дерев’яному піддоні поряд із чимось схожим на рятувальний жилет. І на її обличчі читається чиста лють.

Консулові Фросту було важко припинити думати про побачене, про всіх цих мертвих дітей. У нього самого була маленька дочка. «За кілька тижнів після катастрофи я ночував не вдома. З запаленим сірником я зайшов у спальню — і раптом перед очима в мене з’явилася моя дочка, яка спала»[701], — писав він. На якусь мить він подумки повернувся до сцен, які бачив у морзі. «Скажу вам чесно, я відскочив, наче побачив змію».

Пошук тіл у морі тривав до червня, і потім «Кунард» повідомила Фростові, що можна припинити зусилля. Він погодився. Четвертого червня пошуки зупинили, але ще довго тіла продовжувало виносити на берег течією. Чим пізніше знаходили тіло і чим більшим був його номер, тим гіршим був стан. Чотирнадцятого та п’ятнадцятого липня в графстві Керрі на берег винесло два чоловічих тіла приблизно за 200 миль від місця катастрофи. На одному з них був одяг священика, а зуби були «ідеальними», як зазначалось у звіті про знахідку. «Більша частина тіла була роз’їдена»[702]. У другого тіла не було голови, рук та ніг, але за ним тягся повний комплект одягу, наче щупальця якогось морського створіння: сині штани з сержу, чорно-біла смугаста вовняна сорочка, вовняна спідня сорочка, кальсони, підтяжки, ремінь та ланцюжок із кількома ключами. Заохочуючи людей повідомляти про знайдені тіла, «Кунард» оголосила винагороду в один фунт. Фрост також запропонував додатковий фунт будь-кому, хто знайде тіло американця, за умови якщо це буде доведено[703].

Одинадцятого липня 1915 року в Страдбаллі, Ірландія, на берег винесло тіло американця. Спочатку вирішили, що це загиблий пасажир «Лузитанії» та записали його за № 248. Але він виявився пасажиром не того корабля. Його звали Леон Трешер — він був тим самим американцем, який зник 28 березня, коли субмарина торпедувала та потопила «Фалабу»[704]. Його тіло пробуло у воді 106 днів.

Люди, які знайшли тіло, поставилися до нього з великою повагою, навіть незважаючи на те, що воно було в жахливому стані. Так само 17 липня знайшли тіло чоловіка середнього віку на півострові Дінгл, Ірландія, за сімдесят один день після катастрофи[705]. Течія та вітри організували йому довгу подорож навколо південно-західної частини Ірландії, перш ніж залишити його в затоці Брендон, за 250 миль від Квінстауна. Тіло знайшов місцевий житель, який відразу повідомив Королівську ірландську поліцію в Каслґреґорі, за 6 миль на схід. Сержант Дж. Ріґен сів на свій велосипед і разом з констеблем поспішив на місце — суворий, але красивий пляж. Там на них чекало те, що лишилося від тіла чоловіка. Те, що це був пасажир «Лузитанії», було очевидним: на тілі була частина рятувального жилета, а ще одну частину винесло неподалік від тіла — на ній і була позначка лайнера.

Його ідентифікація не стала проблемою. Оглянувши залишки його одягу, поліцейські знайшли годинник з ініціалами V.O.E.S. на корпусі, ніж із позначкою «Віктор Е. Шилдс», а також лист, адресований «Містеру Віктору Шилдсу, пароплав “Лузитанія”». На листі стояла дата: 30 квітня 1915 року, за день до відплиття судна з Нью-Йорка. В одній з кишень також знайшли програмку розваг на борту. Усі документи були мокрі, й офіцери розклали їх, щоб просушити на сонці.

Сержант Ріґен помітив, що вода піднімається надто швидко, тому «послав по простирадло, на яке поклали тіло та віднесли його далі від води». Потім він заїхав на телеграфну станцію й відправив повідомлення місцевому слідчому, і той відповів, що розслідування не обов’язкове в цьому випадку. Поліція замовила труну зі свинцю та дерев’яний футляр, і вже до вечора Шилдса в бавовняному савані поклали туди. Робітники поховального бюро відвезли труну в приватний дім до наступного дня — потім поліція поховала його на цвинтарі недалеко. «Поліція зробила все, що могла, — писав сержант Ріґен у листі консулові Фросту, — більшого не можна було б зробити навіть для власного родича. Від імені поліції я висловлюю щирі співчуття місіс Шилдс».

Деяким родинам було складно повірити в те, що сталося, вони були просто вбиті горем, і їм було вкрай важливо знати, як саме померла близька людина: від потоплення, травми чи переохолодження. Родина Шилдса довела ситуацію до крайнощів та домоглася ексгумації. Вони хотіли провести розтин. Було простіше сказати, аніж зробити: «Немає потреби пояснювати, що майже неможливо було знайти лікаря солідного віку з хорошою репутацією, який би погодився робити розтин тіла через сімдесят п’ять днів після смерті»[706]. Однак Фростові таки вдалося знайти двох молодих лікарів, які згодилися виконати процедуру. Характер процедури можна зрозуміти зі звіту одного з лікарів, доктора Джона Хіґґінса, старшого хірурга Північної лікарні графства Корк.

Розтин тіла почався о 14:30 23 липня в поховальному бюро. Другий лікар мав наступного дня проводити ще один розтин. Труну, у якій лежав Віктор Шилдс, відкрили паяльником, і скоро запах гарячого свинцю розчинився в іншому запаху. Консул Фрост був присутній, але Хіґґінс записав, що посеред процедури він вийшов — «його викликали».

До своєї смерті, за припущеннями Хіґґінса, Шилдс важив близько 90 кілограмів. На момент розтину його тіло було в «стані суттєвого розкладу». Навіть більше: «М’які частини його обличчя та голови були відсутні, включно зі скальпом, — писав Хіґґінс. — Зубів здебільшого теж не було, утому числі передніх. Кистей не було, як і м’яких тканин на правій руці вище від зап’ястка. Задня частина правої литки теж була майже відсутня, як і частина лівої. Геніталії майже цілковито зазнали розкладу, їх фактично не було».

Містер Шилдс лежав, дивився на них знизу вгору та посміхався, але не зовсім приємно. «Я оглянув череп. Зовні він був абсолютно голий аж до нижньої частини потиличної кістки». Потилична кістка — задня нижня частина черепа. «Я зняв верх черепа; виявилося, що мозок уже надто сильно розклався для вивчення, але оболонки лишилися цілими». Лікар видалив мозок та оглянув череп ізсередини — ніяких слідів переломів в основі черепа та шийному відділі. Тобто смерть через удар уламками або інший тупий удар по голові можна було виключити. Далі лікар не знайшов ніяких переломів хребта та інших ушкоджень спини. Внутрішні органи Шилдса також ніяк не пояснювали його смерть, хоч вони й показали, що саме Шилдс їв під час свого останнього обіду на борту «Лузитанії». «У шлунку