Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

далеко попереду, укопані в землю разом зі своїми генераторами. Передбачалося, що вони будуть вимкнені, якщо вночі німці здійснять несподіваний наступ. Піхотинці, яких Лобанов-Ростовський мав підтримувати, уважали цю витівку безглуздою. Вони так і говорили: їм не потрібні ані він, ані його апарати. Прожектори викличуть на себе вогонь. Але наказ є наказ.

Дотепер прожектори не використовували. Тож Лобанов-Ростовський, відданий своїй звичці, здебільшого читав книги. Як і всі освічені люди, він з деякою наївністю намагався через книги уявити те, що своєю величчю і незбагненністю одного разу вразило його. Годинами студіював німецьких військових теоретиків і військових істориків, таких як Теодор фон Бернгарді та Кольмар фон дер Гольц і, звісно, Карл фон Клаузевіц, якого вважав похмурим генієм.

Хлоп'ячий плакат з тріумфальною новиною про вступ Румунії у війну на боці союзників, як результат несподіваного великого успіху Брусиловського прориву, викликав відповідну реакцію німців, настільки ж хлоп'ячу за духом[212]. Рівно опівночі по окопу, де був споруджений плакат, застосували шквальний вогонь. Німецька артилерія «зіграла» на всіх своїх інструментах, причому з тією убивчою точністю й узгодженістю, на яку вона тільки була здатна: фальцет легкої польової артилерії, бас гаубиць і баритон мінометів.

Технічний термін багатоголосся — «ураганний вогонь». Андрій Лобанов-Ростовський знаходився просто в епіцентрі цього шквалу зі сталі, клубів диму і газів. Він зі своїми солдатами забився до імпровізованого сховища. Судомливо притискав до вуха трубку польового телефону. Між вибухами виникає пауза. І він чує уривок телефонної розмови: «Доповідає дев’ята рота. П'ятнадцять убитих. Решта — в порядку». Потім пролунав новий залп, цього разу зовсім близько. Тремтить земля. Клуби пилу. Грім. Телефон замовкає. Крізь діру, що утворилася нагорі, просочується світло. Лежати під вогнем — це щось нове для нього.

Неможливо описати ці почуття словами, але ті, хто пережив те саме, що і я, мене зрозуміють. Мабуть, найбільш відповідна назва тому, що відбувається, — потужний землетрус, до якого домішуються гуркіт грому і гроза, немов пустує якийсь жартівник-велетень, запалюючи сотні блискавок. А я лежав у своїй ямі, поміж шуму і гуркоту, намагаючись збагнути, що я повинен робити, чого від мене чекають.

Він набув того самого досвіду, що і мільйони солдатів, які вперше опинилися в окопах, зокрема: зримий світ звужується — адже бачиш дуже мало, — тоді як стрімко розширюється світ, що сприймається через нюх і слух. Особливо звуки здаються ревучими, оглушливими. Дві думки спалахують у його приголомшеній свідомості. Перша: «Якщо зі мною щось трапиться, буде шкода, що я так і не дочитав книгу фон Клаузевіца». Друга: «На мене дивляться мої солдати, я повинен приховувати свій страх».

Трохи згодом Лобанов-Ростовський узагалі втрачає почуття часу в цьому киплячому хаосі. У якийсь момент він відчуває, — не чує, не бачить, а саме відчуває: зараз щось відбудеться, — і не встигає він оговтатися, як поруч по колу рвуться снаряди калібру 15 см. Отямившись, він бачить, що його засипало землею, натомість він цілий і неушкоджений. Один з унтер-офіцерів, який лежить поруч із ним, каже, що снарядом знищило прожектор. З сутінкового неба суцільним градом продовжують падати снаряди.

Раптово стає темно і панує тиша.

Тиша виникає «так різко, що заподіює майже фізичний біль».

Рівно третя годині ночі. Німецька пунктуальність.

Тепер, коли все позаду, Лобанов-Ростовський починає тремтіти так, що весь вкривається потом.

Цієї ночі більше нічого не відбувається.

124

Субота, 16 вересня 1916 року

Мішель Корде працює допізна в міністерстві в Парижі

Рання осінь. Високе чисте небо. Газети, як зазвичай, дратують його. Перші шпальти рясніють заголовками про нові перемоги союзників. І тільки на третій шпальті він помічає сумну новину. Три рядки про те, що румунська армія продовжує відступати.

Більше нічого. Корде щойно прочитав листа, написаного одним полковником, у якому йшлося про страхітливу подію, що нещодавно сталася в Вердені, де все ще тривав бій, нехай навіть менш запеклий. (Тиждень тому французькі війська атакували Дуамон і захопили кілька окопів. Два дні тому німці почали контрнаступ. Водночас з цим заворушилися учасники битви на Соммі. Учора там на фронті було вперше використано нову військову техніку: ішлося про танк, оснащений гарматами і кулеметами, укритий сталевою бронею, на гусеничному ходу.) Невикористаний залізничний тунель під Таваннамі давно вже правив військам за притулок, квартири і склад боєприпасів. Тут завжди було багатолюдно: солдати, які відстали від своїх частин, або ті, хто ховалися від постійного артобстрілу. У ніч проти 5 вересня склад боєприпасів вибухнув, і у вогні пожежі загинуло від п’ятисот до семисот солдатів. Преса ані словом не згадала про цю подію. (Про неї навіть не доповіли політичному керівництву.)

Існувала жорстка і всеохоплива цензура. Її правил слід дотримувати[213]. У газетах досить часто траплялися білі порожнини, що виникали після того, як з номера останньої миті вилучали деякі статті. Ішлося також про семантичні маніпуляції, що межують із безглуздістю. Авторів, які використовували слова «після миру», змушували писати «післявоєнний період». Один його знайомий колега, який працював у суміжному міністерстві, зумів днями переконати газети припинити використовувати слово «кінні змагання» і писати замість цього «відбір коней». «Ми врятовані!» — пхикає Корде.

Але найбільше його дратують не сама цензура або мовні правила, а той факт, що журналісти так охоче дозволили перетворити себе на рупор ідей політиків-націоналістів і твердолобих військових. Корде занотовує у своєму щоденнику:

Французька преса ніколи не відкриє правди, навіть тієї правди, яка можлива в умовах цензури. Замість цього вона бомбардує нас пафосною балаканиною, оптимізмом, систематичним паплюженням ворога, рішуче приховуючи від нас жахи і прикрості війни, — приховуючи все під маскою моралізаторського ідеалізму!

Слово було стратегічною сировиною на війні.

По обіді Корде вирішив прогулятися до міністерства пішки. На бульварі зустрів зранених, обвішаних медалями офіцерів, які прибули у відпустку: «Здавалося, вони повернулися сюди, щоб отримати в нагороду захоплені погляди». Він проходить повз черги до бакалійних крамниць. Досі непорушним аргументом пропаганди було те, що німці всього потребують, тоді як у Франції все є. Тепер брак продовольства відчувають і французи. Важко дістати цукор, масло продають тільки по сто грамів, апельсини взагалі зникли